Королево - 760 років

( Із книги "Королево. Історія в фрагментах" )

Замкова каплиця

На Гóроді, як у Королеві називають Замкову гору, уже майже 500 років стоїть каплиця. Не раз ремонтована, понищена, але зараз повністю відроджена, вона і сьогодні повноцінно служить вірникам королівської римо-католицької конфесії. Історія її тісно пов’язана із історію самого замку Ньолаб, більше того, сам замок вона надовго пережила.

У 1526 році під містом Могач відбулася битва угорсько-чесько-хорватського війська під проводом короля Лайоша ІІ проти османської армії Сулеймана І Пишного. Маючи 5-кратну перевагу у живій силі та артилерії, турки за якихось 2 години буквально знищили християн. До речі, турецьке військо складалося у більшості з яничар – потуречених балканських слов’ян.

У трагічній битві загинув сам король Лайош ІІ, а з ним ще й весь цвіт центральноєвропейського дворянства, в тому числі Габор Перені, тодішній володар Ньолабу. А замок перейшов у власність його вдови – Катерини Франгепан. Певний час у фортеці навіть зберігалася корона останнього угорського короля – трансильванського воєводи Яноша Заполяї , що свідчить про неабияку оборонну потугу замку.

У 1530 році Янош Перені, син Габора, побудував на горі невелику каплицю, на пам’ять про загиблого батька. До слова, султан Сулейман І цього ж року справив пишне весілля - узяв собі знамениту згодом українку Роксолану.

 

Каплиця пережила непрості часи Реформації та Контрреформації, загибель замку, переїзд родини Переніїв у палац в Севлюші, але загалом служила людям аж до 1944 року, коли навколо неї розмістився радіотехнічний взвод Червоної армії ( з 1946 – Радянської). У першу ж зиму солдати зірвали дах, двері, вікна, словом все дерев’яне начиння і спалили у своїх буржуйках. Потім зруйнували і самі стіни, адже за їхньою логікою, це був хороший орієнтир для чужоземної авіації. Згодом солдатів перевели у колишній особняк лікаря  Еліаша Стернберга на Ровжаші, де вони і далі бешкетували. Солдатські гени проявилися тоді у циганському таборі, коли підряд народжувалися   діти  арійського типу - блондини з блакитними очима.

Місцевим жителям було суворо заборонено підніматися на Город, але житель підзамчої вул. Партизанської Янош Токач ( на прізвисько Йонда) маючи тоді всього 15 років, бачив увесь процес руйнації та зумів врятувати тоді від знищення маленький бронзовий дзвін. Його сім’я, обгрунтовано побоюючись репресій, подарувала цей дзвін будівельникам церкви в Дубовому, що саме тоді споруджувалася. Після падіння радянської атеїстичної диктатури Янош Токач, який у 90-х роках став заступником куратора місцевої римо-католицької громади, першим подав ідею відбудови каплиці. Спочатку мало хто вірив, що це могло би досягти успіху. Але завдяки наполегливості пана Токача та церковного куратора Імре Доврія все раптово змінилося: навесні 1992 року місцева рада прийняла рішення на підтримку цього задуму. Будова велася за планом, максимально наближеним до оригінальної каплиці, за допомогою Яноша Леві, тодішнього головного архітектора міста Донецька, (якого з тих пір не стало).

 

У перший день будівництва 57 чоловіків зголосилися працювати до кураторів Яноша Токача та Імре Доврі. Усі допомагали як могли - грошима, роботою, навіть ті, хто ніколи не був у храмі. Під час збору, організованого церквою, пожертви отримували з усього Закарпаття, від Ясіня до Ужгорода, а також від угорських благодійників. Місцеві греко-католицькі віруючі також надавали фінансову допомогу будівельникам, проявивши несподівану солідарність. Деревину безкоштовно привозили з лісництва в Міжгір’ї, цеглу отримували поза чергою на цегельному заводі в Великій Паладі, а циганський барон дав бляху для покрівлі за півціни. Чимало потрудився Йовшко-бачі Райчинець. Петро Cтріжак безкоштовно виконував бляхарську роботу, Кароль Фізі та Василь Якубець безкоштовно писали святі зображення на стінах церкви та на хресті перед входом. Власний дзвін з Дубового не повернуся, але виручила церковна громада з села Гудя, яка подарувала дзвона із свого цвинтара.

 

Нарешті, 8 вересня 1993 року, у день Різдва Пресвятої Богородиці, каплиця була освячена, ставши символом єдності всіх людей Королева. На стінах обабіч вхідних дверей зараз можна побачити зображення – як виглядала каплиця у 1530 і 1922 роках.

  

У 2013 році у каплиці було встановлено і урочисто освячено пам’ятну таблицю на честь видатної події в історії угорського народу. На таблиці вибито такий текст : A királyházi Nyalábvárban 1532-ben fordította Komjáthy Benedek magyar nyelvre Pál apostol leveleit, melyeket 1533-ban Krakkóban adtak ki „Epistolae Pavli lingva hvngarica donatae. Az zenth Paal leveley magyar nyelven” címmel. Állíttatta: Magyarország Beregszászi Konzulátusa, a Pro Сultura Subcarpathica és a KMKSZ Nagyszőlősi Járási Szervezete 2013”

Поруч приведений український переклад: «У замку Ньолаб в Королеві в 1532 році Бенедек Комяті переклав листи апостола Павла угорською мовою, які були видані в Кракові 1533 року «Epistolae Pavli lingva hvngarica donatae. Листи святого Павла на угорській мові”. Підтверджують: Консульство Угорщини в Берегові, Pro Cultura Subcarpathica та Районна організація KMKС Виноградів, 2013».

 З того часу щороку 8 вересня, вірники католицької влаштовують урочистий хресний від церкви Петра і Павла (по вул. Шевченка) до цієї каплиці, вшановуючи Богоматір, на честь 

якої і освячена ця споруда

.  

Каплиця колись слугувала і місцем поховання ( криптою) членів родини Перені протягом ХV-XVII cт.; ходять легенди, що там навіть поховали короля Уласло ІІ (Владислава ІІ Ягеллона), хоча насправді той похований у Секешфегерварі.

У 1858-59 роках експедиція новоствореної Академії наук Угорщини провела розкопки цих поховань і у підземному коридорі знайшла безліч цінних речей. Цитую : «Чудові костюми, золоті та срібні прикраси, золоті та срібні ланцюжки та кільця, браслети з рубінами в стилі рококо, з чорного граніту вирізьблені портрети ( медальйони) та статуї стародавніх угорських королів - Святого Іштвана, Святого Ласлова, Святого Імре». Були там і золоті речі та портрет із ініціалами графині Зічії Сейчі  без вказання дати. Велику кількість знайденого тепер можна побачити в Національному Угорському музеї в Будапешті, але не менше знахідок по дорозі до столиці «розгубилося». Чорні археологи і тоді процвітали. 

Мені розповідали поважні  старожилки з Веряці, що у 1920-х роках, будучи 12-13-річними дівчатами, якось перед Великоднем зібралися каплицю прибрати та прикрасити перед якимось святом. Прихопили з собою свічки, бо задумали таємно від дорослих спуститися по темних сходах у тунель під тим місцем, де зараз є олтар. Зійшовши на глибину кількох метрів, сміливі дослідниці дуже злякалися, бо дихати стало важко, а свічки погасли із-за відсутності кисню. Довелося панічно тікати. 

Російські солдати цей хід у 1946 році засипали. Очевидно, сходи вели до колишньої крипти Переніїв, але згадка про їх існування дала поштовх для створення легенди про існування підземного ходу з Королева до Хуста. Там був похований Тібор Допші, останній власник маєтку, в якому тепер школа мистецтв.

Зображення каплиці міститься на гербі Королева за малюнком професора Яноша Вароді-Штейнберга.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=1223257918485503&id=100024039197454