П'ятихатки

Ярослав Мар'ян зараз тут: Vinogradiv/Nagyszőlős.

30 серпня 2016 р.  · Vynohradiv  · 

розселення поселення

«Це сталося у нашому випадку восени 1961 року, наша сім’я виїхала останньою. Мені тоді було 12 років, ми переїхали з П’ятихаток у Виноградів, на Цілину, - сказав мені Антон Йосипович. Один з жителів поселення П’ятихатки у Виноградові, що знаходилося у підніжжі Чорної гори з південно-східної сторони, вище комплексу «Орлине гніздо».

А передісторія цього переселення така. За часів Австро-Угорської імперії для будівництва залізниці в Закарпаття приїздили італійці, деякі з них були чудовими майстрами по каменю. В Угочанському комітаті багато з них поселилися в Текові. Деякі поселилися між Виноградовом і Тековом, в районі транспортного мосту. Було кілька сімей, що проживали у районі вище теперішнього комплексу «Орлине гніздо». Самі вони називали це урочище/поселення П’ятихатки, хоча насправді там було 9 хат, а ще три хати знаходилися перед теперішнім комплексом «Чорна гора». У народі поселення називали «баньої ціганьок», за смуглявий колір шкіри, який мали більшість жителів цих будинків. Всі вони були пов’язані з вихідцями із Італії, хоча і не в першому поколінні. Жителі цих будинків працювали на каменоломнях. Їхні призвіща: Добрянскі, Дворскі(3 сім’ї), Оравець, Темненко(був солдатом радянської армії), Крашовац, Огар.

Антон Йосипович розповів: «після другої світової війни було 4 каменоломні: «Малий кар’єр», «8 березня», колгоспу «Україна», «Благостроївський». Простягалися вони починаючи від будинку пристарілих в напрямку до Малої Копані. Робітники сюди приїздили з Виноградова, Текова, Королева, Малої Копані та ін. населених пунктів. Люди йшли із задоволенням на цю важку працю, бо можна було файно заробити. Звідси вивозили бутовий камінь, бруківку, облицювальний камінь, щебінь. Але з кожним роком каменю вивозили все більше, сюди проклали гілку залізниці. Відправляли камінь навіть у країни Прибалтики.

Дійшло до того, що вибухи лунали все частіше. А вище поселення П’ятихатки побудували склад вибухівки, який охоронявся воєнізованою охороною. Цю вибухівку використовували і на Королівському кар’єрі. З часом дійшло до того, що 2-3 рази в рік жителі цих будинків змушені були знімати черепицю з будинків, виносити весь бутор з хати, а самим йти майже до Малої Копані, щоб захистити себе і своє майно від вибухів. Згодом всім сім’ям запропонували виїхати звідти. Це було у 1960 році. Нам дали участок у Виноградові, оскільки наша хата була невелика( однокімнатна, а було 4 дітей) то і компенсація за хату була невелика, хоча стару хату дозволили розібрати і забрати з собою весь матеріал. Це сталося у нашому випадку восени 1961 року, наша сім’я виїхала останньою. А вже у 1962 році сюди приїхав Кормош, один з обласних керівників і суворо заборонив наземний видобуток каменю, оскільки вважав, що з такими темпами Чорна гора зникне з мапи, а вона є унікальною. За це вето його хотіли звільнити, незадоволені були видобувачі каменю, але він відстояв цю позицію. З того часу камінь видобували тільки в глибину. Так одного дня 1998 року, коли працівники прийшли на роботу то побачили кар’єр залитий водою, на цій ділянці кар’єру тепер розташований відпочинковий комплекс «Чорна гора».

Відразу за залізницею у напрямку до джерела, є стара будівля там в одному з приміщень знаходилася початкова школа №8, в якій навчалося 11 учнів і вчила тільки одна вчителька – Козюринко Галина Нікіфоровна. В українській школі спочатку було дуже важко. Ніхто не міг зі мною в сім’ї займатися, бо всі дома говорили тільки по - мадярськи. Але мене не провалювали на відміну від двоюрідного брата. Після завершення 4-ох класів продовжувати навчання довелося першій школі Виноградоваа. Навчався в другу зміну, то о 9.00 вже потрібно було виходити, аби на 12.00 бути на уроках. Жодного разу не запізнився за 5 років. Повертався о 6.00-7.00 вечером, частіше пішки, бо вчителі не зажди відпускали на поїзд. Щоб не просиджувати вдома літні канікули ,ходив копати винниці у колгоспі. На обід брав із собою тушонку із пасульов, така 700 гр. банка,яка коштувала 1руб 26коп., а отримував за роботу 70-80 коп. Нянько все мені казав: «іди роби, бо лиш через руки прийде до тя розум». Після навчання в Хусті , я приїхав робити на меблеву фабрику, де зароблявим 150 рублів за місяць. Але після зміни йшов робити ще у кар’єр. А там платили 9 рублів за машину за погрузну каменю, а то півгодини роботи для двох; 1000 шт. бруківки погрузити – 2 рублі. Так каждий динь я заробляв ще 10-12 рублів. Мож било йти до дівок із шоколадов, моя жона і типир ми каже, що я купив її шоколадками) Батько заробляв файно. Якщо тесав бруківку то мав 300 рублів у місяць і ще 10-15 рублів калиму каждий динь. Уставав рано о 4.00 і йшов працювати на каменоломню. Приходив вечері додому, все їв штось мнясноє (дуже любив галушки із м’ясом, точніше м'ясо із галушками) і пив пів літру паленки і спати. Помер досить скоро у 59 років(мало хто доживав до 60 років, його два брати померли у 46 і 47 років), багато працівників помирали молодими, а ще щороку були нещасні випадки. Хоча дідо, який теж робив на каменоломні, прожив до 86 і то його дерево вбило. Дідо коли сідав їсти то брав великоє блюдо левешу, а в нього лляв собі літер вина і так їв.

Був тут і свій магазинчик, але на паленку-сливовицю ходили у Малу Копаню».

Все це Антон Йосипович розповідає з ностальгією, пам’ятає кожен клаптик де пройшло його дитинство. Показує місця де ловив рибу, обробляв поля, збирав гриби. А кілька років тому відвіз на аналіз навіть воду з джерела, яке пам’ятає вже 60 років,. Навіть на листочку намалював план по якому були розташовані будинки в П’ятихатці, якої вже ніколи не побачить у тому вигляді. Єдине що залишилось незмінним - це дорога попід горою. Не було чагарників, великих дерев і всіх будівель, за те від П’ятихатки в сторону Малої Копані були сади і називалися вони Виннички.

фото 1- робітники в кар’єрі

фото 2-Чорна гора з боку Тиси

фото 3 – будівля складу вибухівки

фото 4- план П’ятихаток

#минулевариша

Gabriella Rusanova та інші

25 коментарів

36 поширень

Подобається

Коментувати

Аптека №31

Днями у Виноградові у центрі міста, навпроти школи № 1 знесли старовинну будову － приміщення аптеки. Причому першої аптеки в місті, власник якої мав ліцензію на фармацевтичну діяльність. Споруда була побудована у 1880 році. Власник невідомий, бо в перші роки радянського періоду в наших бюро технічної інвентаризації ретельно знищували дані про власників і нерухоме майно, бо боялися, що знайдуться їхні спадкоємці і вимагатимуть повернути належне їм майно. Це стосується не тільки цієї споруди.
Про старовинність споруди свідчить:
по-перше, товщина стін та архітектура. Багато людей помітили на фронтоні над вхідними дверима досить дивну ліпнину －більшість із них ідентифікувала її із масонським знаком, що зображений на американських доларах;
по-друге, як нам повідомив колишній завідувач цієї аптеки у Радянський час Володимир Гузь －він знайшов за шафами дуже акуратно загорнуті два пістолети, їх особливістю було те, що на них були викарбувані герби, але він не знає чиї. Яка подальша доля цих пістолетів? Пан Володимир здав їх в міський музей Часину М.П., але одночасно обмовився про пістолети своєму керівництву, і це дійшло до міліції, начальник якої вилучив їх. Можливо, вони тепер займають почесне місце в колекції старовини, якогось великого любителя раритетів. але, головне те, що в музеї визначили моживий час виготовлення цих раритетних виробів －друга половина ХІХ століття. Що ще припускає Володимир Гузь? У одній із кімнат просіла частина бетонної підлоги, що дало йому підставу запідозрити наявність входу до таємного схову скарбів, що могли там залишити численні євреї, яких тримали у великих підвалах аптеки. В той час вони числились в гетто. Тим більше, що починаючи з 1940-х років у аптеці працював єврей, дуже відомий провізор, який міг сховати і свою заначку.

Що ще відомо про цю аптеку?
Її першим власником, що мав ліцензію був Немеш (не прізвище). Із своєю сім’єю, для зручності, проживав безпосередньо у аптеці, де були облаштовані апартаменти. Можна уявити собі як йому добре жилося, адже у місті була тільки ця єдина аптека. Він був одним із перших у місті власників автомобіля… Але на жаль, помер молодим. Його вдова не могла продовжити справу, бо не мала фармацевтичної освіти. Проте, знайшла вихід здавши аптеку в оренду аптечному спеціалісту залишивши собі житлову частину. Орендатором був Арвої, з нетутешніх. Так тривало до того часу, поки число жителів у місті перевищило 10 000 ( це трапилося між 1900-1910 роками). Тоді Міністерство внутрішніх справ Угорщини дозволило відкрити у Севлюші другу аптеку. В цей час помічником у Арвої був Фегир Борна, молодий, амбітний, добре освічений, який горів бажанням очолити цей другий заклад. Але для цього був потрібен стартовий капітал якого він не мав. Та мав одну перевагу － був холостяком. Вдалий шлюб був для нього паличкою-рятувальницею. Він женився на дочці, відомого в краї священика з Великих Ком’ят, Грабаря (який змінив своє прізвище на Рабар). Так йому вдалося реалізувати свою мрію. Тесть вклав немалі кошти у розвиток бізнесу свого зятя. Приміщення для аптеки орендував у будівлі банку на вулиці Миру. Фегир Борна виявився підприємливим － за короткий час у його розпорядженні був легковий автомобіль, алюмінієвий човен, зимові парадні сани, ну і звичайно, інші предмети розкоші. Збудував розкішний, на той час, будинок на теперішній вулиці Чкалова. в радянський час мусів багато чого позбутися, адже все було націоналізоване, як і перша аптека. Не могло бути мови, щоб будівля комусь належала окрім держави. За часів незалежної України навколо цього об’єкту точилися суперечки і вступали в силу різні “важковаговики”, щоб ця споруда потрапила їм до рук. Як пригадує остання завідувачка цього закладу Мар’яна Керечан, аптека була комунальною власністю міста. Коштувала дорожче через свою принадливість розташування у центрі міста. Невдовзі з невідомих причин цей невеликий майновий комплекс у 1993-му році перейшов до комунальної власності області. Коли було оголошено приватизацію, виявилося 6-ро бажаючих його придбати. Одна знайома пані Мар’яни поїхала до Ужгороду аби дізнатись про умови приватизації, але бажання зникло через цінову політику － запросили 350 000, але не гривень, а доларів.

2013-му році Мар’яна Керечан отримала розпорядження Закарпатського обласного виробничого об’єднання “Фармація” припинити свою діяльність. Вона це слухняно виконала. У 2018 році підприємство “Рідний потік” викупило даний майновий комплекс площею 235,5 квадратних метрів. Але навіть після цього аптека не діяла. 09 липня 2023 року виповнилося б 10 років як вона простоює…

Іван Біланчук
джерело https://vinvogni.com.ua/?p=12539&fbclid=IwAR2OiYlzBYKvYSNM82NNX7E3c84LIc38VrnAbz0LJKbapVl0vxRRmFpzY_o

Проект "Нація " українське автентичне вбрання кінця XIX – початку XX століття.

Проект "Нація " українське автентичне вбрання кінця XIX – початку XX століття .
Керівник проекту Ксенія Малюкова
Стрій Закарпатська область , Виноградівський район,село Черна

Королевська стоянка

Королевська стоянка

Руїни Угочанського замку «Канків» (13-16 ст.)/The Ruins of Ugocsa Castle «Kankiv» (13-16th c.)

Замковий комплекс, що складається із ядра замку, каплиці (14 ст.) і руїн костелу (15-16 ст.). Збудований як сторожовий замок. Кілька разів був зруйнований і відбудований. Остання руйнація – 1557-1558 р.р. Пам’ятка архітектури національного значення. Був важливим оборонним пунктом на

Римо-католицький костел Вознесіння (13-15 ст.)/Roman Catholic Church of Ascension (13-15th centuries)/ Nagyszőlősi Római Katolikus plébánia templom

Одна з найдревніших споруд Виноградова, закладення якої датується XIII-XIV ст. Пам'ятка свого часу виконувала роль певного суспільного центру, де міcтяни збиралися для вирішення важливих питань, а з вежі храму вартовий слідкував за можливим наближенням ворогів.

Час будівництва  стародавнього храму невідомий. Одне знаємо точно, що в XIII столітті парафія вже була заснована. Згадується  серед перших парафій країни в 1545 році. Храм потрапив до рук реформатівв і почалася його руйнація. Коли католики повернули храм, він був уже без покриття. Його відновив єпископ Янош Гам. Про службу католицьких  вірян дбали францисканці, костел і монастир яких  уже 1693 року відновила родина Перені.  Зменшення кількості віруючих відображено також у тому, що в 1774  році католицьку громаду Виноградова  приєднали до Фанчиківської парафії.

Старовинна парафія  відновлена в 1863 році. Церква була розписана в 1902 році. Ана вежі був встановлений гострий готичний шпиль, до того він був бароковим. 1959 року церкву закрили і використовувалияк складське приміщення фабрики. В той час віруючі  використовували каплицю біля цвинтаря. У 1989 році з Угорщини прибули монахи-францисканці. Під їхнім керівництвом парафія відродилася, і церква була поновлена завдяки  відданій роботі віруючих. У 1991 році церкву освятив кардинал Ласло Пошкої.

Орга́н був зроблений у 1888 році фірмою Шандора Орсага і його сина. За  радянських часів він був знищений.

         Початок метричної книги: 1698 рік.

 

А monument of national significance. At one time, the church served as the social center, people who met here discussed important issues, and from the tower, guards kept watch for approaching enemies. In 1902 a sharp spire was installed on the tower.  Transforming the tower from Baroque style. 

The construction time of the existing ancient church is unknown. It is certain that the parish was established in the XIII  century. The church was mentioned among the first parishes of the country in 1545. Later, the church was taken over by the reformers, and it started to decline. When the Catholics got it back, the church had no roof. It was restored by bishop Hám János. During this period of time the Franciscan monks served to Catholic believers, whose monastery and church were rebuilt by the Perényi family in 1693.

The ancient parish was renewed in 1863. The church was painted in 1902. In this time a sharp spire was installed on the tower.  Transforming the tower from Baroque style.  During the times of the Soviet Union the church was used for multiple purposes, including as a factory warehouse while the faithful used the cemetery chapel. Franciscan monks came from Hungary in 1989 and with their control, the parish was reborn and the believers renewed the church, which was sanctified in 1991 by Cardinal Paskai László.

An organ with historical value was made in 1888 by company Sándor Országh and his son. It was destroyed during the Soviet era.

Registration of births started in 1698.

      

    A fennálló ősi templom építési ideje nem ismert. Annyi bizonyos, hogy a 13. században már megalapították a plébániát. 1545-ben az ország első plébániái között említik. A templom a hitújítók kezére került, s pusztulásnak indult. Mikor a katolikusok visszaszerezték, már nem volt fedele. Hám János püspök állíttatta helyre. A katolikus hívek szolgálatáról addig a ferencesek gondoskodtak, akiknek kolostorát és templomát a Perényi család már 1693-ban helyreállíttatta. A hívek létszámának megfogyatkozását az is mutatja, hogy 1774-ben a nagyszőlősi egyházközséget a fancsikai plébániához csatolták.

    Az ősi plébániát 1863-ban állították vissza. A templomot 1902-ben kifestették. Tornya ez idő tájt kapta mai csúcsos sisakját, előtte barokk sisakot „viselt”. 1959-ben bezárták, gyári raktár lett belőle, miközben a hívek a temetőkápolnát használták. 1989-ben ferences szerzetesek érkeztek Magyarországról. Vezetésükkel újjászületett az egyházközség, s a hívek lelkes munkájával felújították a templomot, melyet 1991-ben Paskai László bíboros szentelt fel.

    Műemlék értékű orgonáját 1888-ban az Országh Sándor és fia cég építette. A szovjet korszakban elpusztult.

    Az anyakönyvezés kezdete: 1698.