Буйволина ферма. На Закарпатті збільшують популяцію буйволів та створюют...

Печера на Чорній горі

 

https://www.facebook.com/reel/3558107917807175?s=yWDuG2&fs=e

П'ятихатки

Ярослав Мар'ян зараз тут: Vinogradiv/Nagyszőlős.

30 серпня 2016 р.  · Vynohradiv  · 

розселення поселення

«Це сталося у нашому випадку восени 1961 року, наша сім’я виїхала останньою. Мені тоді було 12 років, ми переїхали з П’ятихаток у Виноградів, на Цілину, - сказав мені Антон Йосипович. Один з жителів поселення П’ятихатки у Виноградові, що знаходилося у підніжжі Чорної гори з південно-східної сторони, вище комплексу «Орлине гніздо».

А передісторія цього переселення така. За часів Австро-Угорської імперії для будівництва залізниці в Закарпаття приїздили італійці, деякі з них були чудовими майстрами по каменю. В Угочанському комітаті багато з них поселилися в Текові. Деякі поселилися між Виноградовом і Тековом, в районі транспортного мосту. Було кілька сімей, що проживали у районі вище теперішнього комплексу «Орлине гніздо». Самі вони називали це урочище/поселення П’ятихатки, хоча насправді там було 9 хат, а ще три хати знаходилися перед теперішнім комплексом «Чорна гора». У народі поселення називали «баньої ціганьок», за смуглявий колір шкіри, який мали більшість жителів цих будинків. Всі вони були пов’язані з вихідцями із Італії, хоча і не в першому поколінні. Жителі цих будинків працювали на каменоломнях. Їхні призвіща: Добрянскі, Дворскі(3 сім’ї), Оравець, Темненко(був солдатом радянської армії), Крашовац, Огар.

Антон Йосипович розповів: «після другої світової війни було 4 каменоломні: «Малий кар’єр», «8 березня», колгоспу «Україна», «Благостроївський». Простягалися вони починаючи від будинку пристарілих в напрямку до Малої Копані. Робітники сюди приїздили з Виноградова, Текова, Королева, Малої Копані та ін. населених пунктів. Люди йшли із задоволенням на цю важку працю, бо можна було файно заробити. Звідси вивозили бутовий камінь, бруківку, облицювальний камінь, щебінь. Але з кожним роком каменю вивозили все більше, сюди проклали гілку залізниці. Відправляли камінь навіть у країни Прибалтики.

Дійшло до того, що вибухи лунали все частіше. А вище поселення П’ятихатки побудували склад вибухівки, який охоронявся воєнізованою охороною. Цю вибухівку використовували і на Королівському кар’єрі. З часом дійшло до того, що 2-3 рази в рік жителі цих будинків змушені були знімати черепицю з будинків, виносити весь бутор з хати, а самим йти майже до Малої Копані, щоб захистити себе і своє майно від вибухів. Згодом всім сім’ям запропонували виїхати звідти. Це було у 1960 році. Нам дали участок у Виноградові, оскільки наша хата була невелика( однокімнатна, а було 4 дітей) то і компенсація за хату була невелика, хоча стару хату дозволили розібрати і забрати з собою весь матеріал. Це сталося у нашому випадку восени 1961 року, наша сім’я виїхала останньою. А вже у 1962 році сюди приїхав Кормош, один з обласних керівників і суворо заборонив наземний видобуток каменю, оскільки вважав, що з такими темпами Чорна гора зникне з мапи, а вона є унікальною. За це вето його хотіли звільнити, незадоволені були видобувачі каменю, але він відстояв цю позицію. З того часу камінь видобували тільки в глибину. Так одного дня 1998 року, коли працівники прийшли на роботу то побачили кар’єр залитий водою, на цій ділянці кар’єру тепер розташований відпочинковий комплекс «Чорна гора».

Відразу за залізницею у напрямку до джерела, є стара будівля там в одному з приміщень знаходилася початкова школа №8, в якій навчалося 11 учнів і вчила тільки одна вчителька – Козюринко Галина Нікіфоровна. В українській школі спочатку було дуже важко. Ніхто не міг зі мною в сім’ї займатися, бо всі дома говорили тільки по - мадярськи. Але мене не провалювали на відміну від двоюрідного брата. Після завершення 4-ох класів продовжувати навчання довелося першій школі Виноградоваа. Навчався в другу зміну, то о 9.00 вже потрібно було виходити, аби на 12.00 бути на уроках. Жодного разу не запізнився за 5 років. Повертався о 6.00-7.00 вечером, частіше пішки, бо вчителі не зажди відпускали на поїзд. Щоб не просиджувати вдома літні канікули ,ходив копати винниці у колгоспі. На обід брав із собою тушонку із пасульов, така 700 гр. банка,яка коштувала 1руб 26коп., а отримував за роботу 70-80 коп. Нянько все мені казав: «іди роби, бо лиш через руки прийде до тя розум». Після навчання в Хусті , я приїхав робити на меблеву фабрику, де зароблявим 150 рублів за місяць. Але після зміни йшов робити ще у кар’єр. А там платили 9 рублів за машину за погрузну каменю, а то півгодини роботи для двох; 1000 шт. бруківки погрузити – 2 рублі. Так каждий динь я заробляв ще 10-12 рублів. Мож било йти до дівок із шоколадов, моя жона і типир ми каже, що я купив її шоколадками) Батько заробляв файно. Якщо тесав бруківку то мав 300 рублів у місяць і ще 10-15 рублів калиму каждий динь. Уставав рано о 4.00 і йшов працювати на каменоломню. Приходив вечері додому, все їв штось мнясноє (дуже любив галушки із м’ясом, точніше м'ясо із галушками) і пив пів літру паленки і спати. Помер досить скоро у 59 років(мало хто доживав до 60 років, його два брати померли у 46 і 47 років), багато працівників помирали молодими, а ще щороку були нещасні випадки. Хоча дідо, який теж робив на каменоломні, прожив до 86 і то його дерево вбило. Дідо коли сідав їсти то брав великоє блюдо левешу, а в нього лляв собі літер вина і так їв.

Був тут і свій магазинчик, але на паленку-сливовицю ходили у Малу Копаню».

Все це Антон Йосипович розповідає з ностальгією, пам’ятає кожен клаптик де пройшло його дитинство. Показує місця де ловив рибу, обробляв поля, збирав гриби. А кілька років тому відвіз на аналіз навіть воду з джерела, яке пам’ятає вже 60 років,. Навіть на листочку намалював план по якому були розташовані будинки в П’ятихатці, якої вже ніколи не побачить у тому вигляді. Єдине що залишилось незмінним - це дорога попід горою. Не було чагарників, великих дерев і всіх будівель, за те від П’ятихатки в сторону Малої Копані були сади і називалися вони Виннички.

фото 1- робітники в кар’єрі

фото 2-Чорна гора з боку Тиси

фото 3 – будівля складу вибухівки

фото 4- план П’ятихаток

#минулевариша

Gabriella Rusanova та інші

25 коментарів

36 поширень

Подобається

Коментувати

Карєр

 Трохи історії

https://fb.watch/nQmrT5pMnB/

Нейронки для подорожей

Не простий зараз час для українців, але перемикатись та відпочивати теж потрібно. Підготували для вас список сервісів, які допоможуть вибрати місце відпочинку та скласти маршрут. 

AI Travel — генератор маршрутів. Все що вам треба зробити, зазначити маршрут та час на поїздку. Також є маршрути від користувачів.  ChatGPT — знаменита нейронка може стати турагентом і навіть порахує, скільки годин вам доведеться їхати за кермом.  Roam Around — GPT розкидає вам план відпочинку на тиждень. Getaiway — щоб отримати детальний гайд, вкажіть місто, бюджет, час перебування та особисті уподобання. Plan My Trip ASAP — вбивайте місто, час перебування і вподобання та отримайте на пошту цілий план на майбутній відпочинок. Momo AI — планувальник подорожей для iOS.  iplan ai — схожий на Momo додаток, але на Android. Але є і під iOS, ось тут.

Аптека №31

Днями у Виноградові у центрі міста, навпроти школи № 1 знесли старовинну будову － приміщення аптеки. Причому першої аптеки в місті, власник якої мав ліцензію на фармацевтичну діяльність. Споруда була побудована у 1880 році. Власник невідомий, бо в перші роки радянського періоду в наших бюро технічної інвентаризації ретельно знищували дані про власників і нерухоме майно, бо боялися, що знайдуться їхні спадкоємці і вимагатимуть повернути належне їм майно. Це стосується не тільки цієї споруди.
Про старовинність споруди свідчить:
по-перше, товщина стін та архітектура. Багато людей помітили на фронтоні над вхідними дверима досить дивну ліпнину －більшість із них ідентифікувала її із масонським знаком, що зображений на американських доларах;
по-друге, як нам повідомив колишній завідувач цієї аптеки у Радянський час Володимир Гузь －він знайшов за шафами дуже акуратно загорнуті два пістолети, їх особливістю було те, що на них були викарбувані герби, але він не знає чиї. Яка подальша доля цих пістолетів? Пан Володимир здав їх в міський музей Часину М.П., але одночасно обмовився про пістолети своєму керівництву, і це дійшло до міліції, начальник якої вилучив їх. Можливо, вони тепер займають почесне місце в колекції старовини, якогось великого любителя раритетів. але, головне те, що в музеї визначили моживий час виготовлення цих раритетних виробів －друга половина ХІХ століття. Що ще припускає Володимир Гузь? У одній із кімнат просіла частина бетонної підлоги, що дало йому підставу запідозрити наявність входу до таємного схову скарбів, що могли там залишити численні євреї, яких тримали у великих підвалах аптеки. В той час вони числились в гетто. Тим більше, що починаючи з 1940-х років у аптеці працював єврей, дуже відомий провізор, який міг сховати і свою заначку.

Що ще відомо про цю аптеку?
Її першим власником, що мав ліцензію був Немеш (не прізвище). Із своєю сім’єю, для зручності, проживав безпосередньо у аптеці, де були облаштовані апартаменти. Можна уявити собі як йому добре жилося, адже у місті була тільки ця єдина аптека. Він був одним із перших у місті власників автомобіля… Але на жаль, помер молодим. Його вдова не могла продовжити справу, бо не мала фармацевтичної освіти. Проте, знайшла вихід здавши аптеку в оренду аптечному спеціалісту залишивши собі житлову частину. Орендатором був Арвої, з нетутешніх. Так тривало до того часу, поки число жителів у місті перевищило 10 000 ( це трапилося між 1900-1910 роками). Тоді Міністерство внутрішніх справ Угорщини дозволило відкрити у Севлюші другу аптеку. В цей час помічником у Арвої був Фегир Борна, молодий, амбітний, добре освічений, який горів бажанням очолити цей другий заклад. Але для цього був потрібен стартовий капітал якого він не мав. Та мав одну перевагу － був холостяком. Вдалий шлюб був для нього паличкою-рятувальницею. Він женився на дочці, відомого в краї священика з Великих Ком’ят, Грабаря (який змінив своє прізвище на Рабар). Так йому вдалося реалізувати свою мрію. Тесть вклав немалі кошти у розвиток бізнесу свого зятя. Приміщення для аптеки орендував у будівлі банку на вулиці Миру. Фегир Борна виявився підприємливим － за короткий час у його розпорядженні був легковий автомобіль, алюмінієвий човен, зимові парадні сани, ну і звичайно, інші предмети розкоші. Збудував розкішний, на той час, будинок на теперішній вулиці Чкалова. в радянський час мусів багато чого позбутися, адже все було націоналізоване, як і перша аптека. Не могло бути мови, щоб будівля комусь належала окрім держави. За часів незалежної України навколо цього об’єкту точилися суперечки і вступали в силу різні “важковаговики”, щоб ця споруда потрапила їм до рук. Як пригадує остання завідувачка цього закладу Мар’яна Керечан, аптека була комунальною власністю міста. Коштувала дорожче через свою принадливість розташування у центрі міста. Невдовзі з невідомих причин цей невеликий майновий комплекс у 1993-му році перейшов до комунальної власності області. Коли було оголошено приватизацію, виявилося 6-ро бажаючих його придбати. Одна знайома пані Мар’яни поїхала до Ужгороду аби дізнатись про умови приватизації, але бажання зникло через цінову політику － запросили 350 000, але не гривень, а доларів.

2013-му році Мар’яна Керечан отримала розпорядження Закарпатського обласного виробничого об’єднання “Фармація” припинити свою діяльність. Вона це слухняно виконала. У 2018 році підприємство “Рідний потік” викупило даний майновий комплекс площею 235,5 квадратних метрів. Але навіть після цього аптека не діяла. 09 липня 2023 року виповнилося б 10 років як вона простоює…

Іван Біланчук
джерело https://vinvogni.com.ua/?p=12539&fbclid=IwAR2OiYlzBYKvYSNM82NNX7E3c84LIc38VrnAbz0LJKbapVl0vxRRmFpzY_o

 Назва містечка Виноградів на Закарпатті, здавалося б, типово совкова – любили тоді все перейменовувати на такі нейтральні назви. Хоча насправді це наслідок іншої совітської тенденції – калькувати на «общепонятний» питомі назви.

Отож, до 1946 року містечко мало назву Seleuşu Mare румунською, Nagyszőlős угорською, Севлюш, Сивлюш, Шевлюш українською=русинською. Містечко назване через виноград (szöllő, szőlőre угорською виноград), який віками вирощували на південній стороні Чорної гори над містом. Між іншим – це вулкан, що, напевно, дуже міцно «спить» на висоті 656 метрів над рівнем моря.

Місцевість як і замок у першому тисячолітті називалися Ugocsavár Угоча й уперше згадуються ще 903 року в угорській хроніці «Діяння угорців», як слов’янське городище. Хоча чомусь саме цей епізод угорці раптом вирішили вважати легендарним і неправдивим. Напевне і слов’яни, яких угорці «не бачать», і самі угорські племена надавали великого значення фортифікації на скелястій терасі Чорної гори. Це зараз русло Тиси знаходиться в декількох кілометрах на південь від руїн замку. Однак у середньовіччя Тиса протікала прямо під схилами гори, що давало можливість контролювати важливий «соляний шлях».

Цими землями у 1240—1241 пройшли монголи. Після того, зруйнований монголами дерев’яний замок, відбудовується, угорський король Бела IV – тесть Лева Даниловича – закликає на ці землі німецьких та італійських колоністів.

І от у 1262 році місто Угоча стає Zceuleus Севлюшом і вільним королівським містом, а, отже, вино пити тут можна було вже в ті часи. І не тільки. Міщани мали «севлюшське право»: обирали старосту міста, суд, священиків, вільно вселятися і виселятися, займатись млинарством, полюванням і рибальством, базарювати щочетверга.

Так тривало якихось 50 років, доки не змінилася угорська династія. Кажуть, що саме у часи міжусобиць, які настали з припиненням володарювання династії Арпадів, замком володів розбійник Канко, за ім’ям якого його й почали називати Канків Kankó-vár. Це перша назва походження назви, але не остання.

Новий король Карл Роберт на початку XIV століття дарує замок королівському казначею Беке Барші. Новий власник, можливо, перший починає кам’яне будівництво Севлюшського замку. Проте невдячний власник фортифікації й околиць не оцінив щедрість короля й виступив у Грі престолів не на тому боці. Заколотників розбивають, а замок Канків і місто були здобуті й поруйновані в 1317 році. Після відбудови фортеці король не ризикує і дарує його королеві Марії.

У 1399 році місто й навколишні володіння угорський король Сигізмунд Люксембург подарував феодалові Петеру Перені буцім-то за заслуги, здобуті в битві з турками 1396 біля болгарського Нікополя. Парадокс, але битву з військами султана Баязіда Блискавичного об’єднана армія хрестоносців, зібрана на заклик імператора Сигізмунда Люксембурга, програла вщент. Угорський король разом з Великим магістром Родосу зміг втекти лише на рибальському човні. Цікаво, яку роль у цьому зіграли Перені?

Петер Перені в 1399 році починає відбудову замку. Кошти не є для нього проблемою, адже король призначив його керуючим марморошськими соляними копальнями – білим золотом середньовіччя.

Король і Перені контролюють «соляний шлях» і довколишні землі. У 1405 році вдячний король за придушення заколоту феодалів дарує Перені ще й замок Нялаб і всі довколишні села. Свою головну резиденцію магнат відтоді вирішує розмістити саме в Нялаб, тобто в Королево угорською Királyháza — дім короля.

Замок Канків Петер Перені передає монахам-францисканцям. Вони перетворюють його в укріплений монастир. Звідси друга версія походження його назви – від верхнього одягу з овечої вовни, який називали «канко».

Монастир відіграє значиму ролю. Тут за легендою в замковому підвалі в труні, що висіла на двох золотих ланцюгах, поховали святого й за сумісництвом інквізитора монаха-францисканця Іоанн (Яноша) Капістрана – Джованні Капістрана – Johannes Capistranus.

Хоча в історію він увійшов, спочатку як «бич євреїв», через полум’яні проповіді якого чимало вигнано з міст або й спалено. Навчав «доброму» він у містах Священної Римської імперії, Чехії, Польщі, пробував боротися з гуситами. Своє друге ім’я «солдатський святий» він отримав тільки у віці 70 років, коли очолив хрестовий похід проти османів. Разом з Янушем Хуньяді у 1456 році вони зняли облогу Белграда й розбили військо Мехмеда Фатіха – завойовника Костянтинополя.

Обидва померли від чуми невдовзі після битви, але зупинили завоювання Європи турками на 70 років. Церква канонізувала Яноша. У період безперервних війн з османами він швидко став шанованим католицьким святим. Навіть його герб – це меч, що пронизує півмісяць (якраз вчергове про християнську любов до ближнього). Пам’ятники йому стоять у Будапешті й у Відні біля собору святого Штефана навпроти зупинок фіакрів.

Зараз його останки лежать у хорватському місті Ілоку над Дунаєм, де він і помер. Цікаво, що сказали б хорвати про легенду замку Канків?

Перебудовою фортеці у 1467 році займався італійський архітектор Арістотель Фйораванті, знаменитий тим, що за кілька років за дорученням царя Івана ІІІ побудував Успенський собор у московському Кремлі. У цей період в 40 метрах на південний схід від замку францисканці зводять костел і житлові та господарські будівлі.

У 1514 році повстання куруців на чолі з Дожа Дьордем охоплює район Севлюша. Повстанців підтримали монахи-францисканці, які виробили й проповідували особливу ідеологію «народних хрестоносців». Можливо Севлюшський монастир як і Севлюш протягом усього літа надавав їм допомогу, бо після розгрому армії повсталих місто й замок були оголошені «бунтарськими» й обкладені великими поборами й контрибуціями.

З 1530 у фортеці «Нялаб» перебував каноник Бенелик Ком’яті як учитель дітей Перені. Тут він переклав частину Нового Завіту з латини на угорську. У 1533 цей переклад надрукували у Кракові й це була перша книга надрукована угорською мовою.

У період Реформації власник Севлюша Ференц Перені став протестантом. У 1556 році він силою відбирає францисканський монастир. Ченців, що чинили опір, він буцім-то наказав убити, а їх тіла разом з мощами Яноша Капістрана були кинуті в замковий колодязь. Агов, хорвати.

Одна з легенд розповідає про те, що монастир був зруйнований за наказом барона Перені тому, що ченці заманили туди його дочку, теж виховану в протестантській вірі. Вони тримали її в ув’язненні довгі роки і звільнив її зрештою один прочанин, але пізно. Вона вже була хвора і незабаром померла.

Ференц Перені підтримує трансільванського князя Яноша II Запольяі, за що загін імператора Фердинанда І під керівництвом полководця І. Телекеші штурмом захоплює замок. Під час штурму чи потому замок зазнав нищівних руйнувань.

На початку XVII століття францисканці повернулися. У центрі міста було побудовано монастир і церкву святого Франциска.

Наступні покоління Перені не цікавляться руїнами замку. Барон Жигмонт Перені зводить невеликий палацик, який, безперечно, був зручнішим для проживання, ніж стара розвалена фортеця. Зараз двоповерховий палац виглядає як типова барочна споруда, хоча спочатку це була взагалі одноповерхова будівля. Жаль, жодного разу не вдалося потрапити всередину.

Зараз не віриться, що в часи розквіту, замок Канків мав форму чотирикутника з масивними квадратними вежами по кутах та в’їзною баштою з брамою. Звідки ж все ж така назва? За останньою версією канків перекладається з угорської як кам’яна брила. Фактично саме вони й залишилися від колись могутньої твердині.

  

Що подивитися у Виноградові крім замку й палацу?

Здалеку видно, але чомусь не знає Google між вулицями Шевченка та Миру, дзвіницю готичного костелу Вознесіння XV ст. Через дорогу споруди Францисканського монастиря: бароковий костел (1516), дзвіниця і двоповерхові келії. Жаль, через дерева сфотографувати їх практично неможливо.

Ще є реформатська церква середини ХІХ століття, греко-католицька церква кінця XVIII, а також синагога XIX століття.

Отож, пора збиратися у Виноградів на вино, щоб захід сонця привітати на залишках старих стін замку Канків.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid0tXgFtWLwRADdu6hAmXpnCQyghHksr63KhSvNdDhMR3QYbj2bSJJKfJzCB9GVXsDil&id=156540221041081

 З нагоди 760-річчя Королева представляю публікацію статей із своєї книжки "Королево. Історія в фрагментах".

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

 З висоти пташиного польоту Королево виглядає, як мальовниче людське поселення навколо    самотньої скелі Замкової гори  в оточенні трьох згаслих вулканів – Чорної гори, Товстого Верху та Фрасина. Тут закінчуються Карпати. Бистра Тиса, вирвавшись із Хустських воріт, розпочинає вже  повільний тисячокілометровий шлях до Дунаю, як солідна судноплавна ріка з багатою водною живністю. 

 

Людина уподобала цю благодатну місцевість на  самій зорі свого існування. Ще дикий первісний мисливець вперше брав тут у руки кам’яні знаряддя. Власне, саме  тоді його лапи і ставали руками. На початку нашої епохи тут прокочувалися, як хвилі, незліченні людські племена – кельти, авари, гуни, мадяри, монголи, слов’яни, залишаючи  повсюди  яскраві  матеріальні  сліди, на радість чисельним археологам. Тут століттями хазяйнували працьовиті кельти, войовничі даки, сюди досягали кордони Римської імперії. Королево було  вузлом сухопутних і  водного шляхів - по глибокій  колись Тисі, кордоном Трансільванії та Мадярщини, помітною віхою  на Соляному шляху із Солотвинських копалень в Європу. Із замку Ньолаб могутні барони управляли величезними територіями Мараморошу та Угочі, в його стінах переписувалися та перекладалися основні євангельські тексти мадярською та русинською  мовами. Цією землею прокочувались запеклі війни, згубні епідемії, руйнівні повені.  У ХХ столітті королівчани, не сходячи з місця, примудрилися жити у восьми державах і квазідержавних утвореннях - Австро-Угорщині, Червоній  Угорщині, Румунії, Чехословаччині, Карпатській Україні, хортіївській Угорщині, Закарпатській Україні, СРСР, незалежній Україні. Тут зустрічалися  та  взаємно збагачувалися різні мови, релігії, звичаї і традиції. Сучасне мультикультурне Королево виникло на стику трьох зовсім відмінних людських спільнот, трьох народів, трьох світоглядів - угорського, румунського і слов’янського. Соціологи полюбляють характеризувати США, як «плавильний котел народів.» Так само взаємодіяли, «переплавлялися», лише в мініатюрі, різні нації   в цьому куточку Центральної Європи. Досить поглянути на прізвища місцевих жителів – вони мають слов’янське, мадярське, румунське походження у рівних пропорціях, із вкрапленнями німецьких, хоча самі їх носії вже й не здогадуються про своє історичне коріння.

 

Сучасний європеєць бачить Королево тепер із висоти польоту дельтаплана, чи квадрокоптера. Тутешні хазяйки на кухнях уміло готують мадярський гуляш, румунський токан, єврейський човлент, український борщ, словацьку набивану курицю, чеський кнедлик, німецькі руслики,  русинську  підбивану пасулю. Молодь поглядає на Схід, де здобуває освіту, і на Захід, де здобуває гроші. Тепер  селище зримо міняється – закінчується його 150-річна залізнична історія, громада трансформується у  типове середньоєвропейське містечко із різнобарвними  уподобаннями,  церквами, засобами до існування, однак зі схожим стилем життя його мешканців. В церквах і молитовних будинках вільно моляться  католики, кальвіністи, православні, греко-католики, баптисти, адвентисти, а донедавна й іудеї. По його вулицях поряд ганяють  автомобілі із українськими номерами та номерами багатьох європейських країн, придбані за гривні, коруни, форинти, рублі,  євро і долари. Підприємливі королівчани  освоїли ринки праці не лише сусідніх країн, але і Західної Європи, навіть заокеанських держав, повторюючи в чомусь економічну міграцію своїх прадідів на зломі ХІХ і ХХ століть. Вектор заробітчанства, який за Радянської влади розвернувся на Схід, повертається знову на Захід.

У цій книзі історія Королева подається, як мозаїчна картина  розповідей про  його підприємства, відомі особистості, архітектурні  пам’ятки, визначні , хоча і напівзабуті, події. І ці окремі картинки, як кольорові скельця калейдоскопа, зливаються у єдиний  барвистий образ селища Королева з його багатовіковою історією і  впевненим поглядом у майбутнє. Сама назва «Королево» з’явилася ще у 1920 році, коли нова чехословацька адміністрація намагалася знайти слов’янський відповідник угорській Кірайгазі. Вона прозвучала на перших демократичних загальних зборах королівчан у приміщенні нинішньої  православної церкви, коли йшла мова про майбутній  устрій життя провінції Підкарпатська Русь. Однак чехи, які спочатку віддавали перевагу назві «Дубовинка», зупинилися на назві «Кралово-над-Тисов». А назва «Королево» узаконилася в 1946 році і  добре прижилася.

Статті, з яких складено цей збірник, публікувалися в друкованій пресі та інтернет-ресурсах Закарпаття, всієї України, Чехії, Угорщини протягом 2011-2021 років. Джерелом для їх написання були відкриті історичні матеріали з бібліотек та домашніх архівів, свідчення старожилів, спогади самого автора, а для ілюстрацій використовувалися світлини від часів винайдення фотографії (майже) і  до наших днів, та багато колекційних поштових листівок. Втім, деякі статті написані іншими людьми, але на прохання самого автора, чи за його участю. Додаються також автентичні спогади, у яких  розкриваються маловідомі сторінки життя наших дідів і прадідів, характерні епізоди з життя людських спільнот, яких уже немає з нами.

Отже, перед вами – Королево.

 Королево-760

Королівська стоянка

( Із книги "Королево. Історія в фрагментах")

Вперше про сенсаційні археологічні знахідки в Королеві я дізнався із великої статті у популярному радянському журналі «Смена» ще в  далекому 1975 році. Надзвичайно тішило те, що тепер про Королево прочитали мільйони людей від Карпат до Камчатки, від Балтики до Паміру. Згодом вдалося познайомитися з роботою археологів значно ближче, адже вони систематично працювали в нашому селищі аж до 1992 року, а окремі дослідження велися до останнього часу  - молода дослідниця Королівської стоянки  Оксана Вотякова свою кандидатську дисертацію з палеонтології збирається захищати в 2021 році!

Керував розкопками кандидат  історичних наук  В’ячеслав Миколайович Гладилін, працівник Київського інституту Археології Академії Наук України, директор Археологічного музею в Києві, зараз вже, на жаль, покійний.

  

У 1969 році він організував Закарпатську палеонтологічну експедицію, яка спочатку працювала на Берегівщині. Знайомство з  геологами, які тоді базувалися в Берегові, принесло йому цікаву інформацію – вони  показали  кам’яні предмети, явно оброблені розумними істотами, знайдені в межах  Королівського кар’єру. І в 1974 року київські археологи  вирішили провести  розкопки в Королеві. Їх робота одразу дала вражаючі результати  - за кілька літніх місяців вони відшукали сотні кам’яних виробів епохи раннього або нижнього палеоліту – скребла, ножі, чопери ( рубила), вістря зброї, тощо. Власне, саме поняття «палеоліт» означає грецькою «давній камінь».

 

    Про місце відкриття  В. М. Гладилін та В. І. Ситливий так писали  у книзі «Ашель Центральной Європы» - «Палеолітичне місцезнаходження Королево виявлено у районі так званих Хустських воріт між містами Виноградів та Хуст. Тут ріка Тиса, прорізавши Вигорлат-Гутинський хребет, виходить на простори Угорської низини. Праворуч, нижче за течією річки, біля м. Виноградів височить  вкрита буковим лісом Чорна Гора – загаслий  вулкан. Ліворуч, вище за течією знаходиться одна з найвищих вершин Вигорлат-Гутинського  хребта. Поруч – величні кам’яні кар’єри з потужними геологічними розрізами. На лівому березі Тиси на сопці височить замок угорських королів (Кірайгазо). Від нього і походить сучасна назва селища Королево, яке розташувалося біля підніжжя сопки із замком» 

Сама стоянка була розташована  на вершині 100-метрової тераси лівого берега р. Тиса, що підпирає зі сходу гірський масив вулканічного походження Соргедь. Невелика балка розділяла терасу на дві вершини – Гострий Верх і Бейвар. 

 

   Відкриття цієї пам’ятки стало однією з найвагоміших подій у світовому палеолітознавстві, напрацювання В.М. Гладиліна багато в чому визначили дослідницькі напрями у вивченні давньої історії Європи. За 14 польових сезонів було обстежено 1500 кв.м. площі, закладено 34 шурфи, зроблено 15 розкопів. На практиці це означає, що археологи (а це здебільшого були студенти-історики) вручну перелопатили десятки, а то і сотні тон  землі. Свій наметовий  табір вони щороку влаштовували на березі Тиси, біля залізничної зупинки «Кар’єр». Тут завжди було багато місцевої молоді, особливо дівчат, у яких несподівано пробудився потяг до древніх  старожитностей.

Керівник експедиції часто зустрічався з королівчанами, виступав на зустрічах з учнями в школі. Велику допомогу в своїй діяльності він отримував  від органів місцевої влади, директора кар’єру В.О.Карпенка, директорів школи Міллера А.І. та Палька В.Ф.

У 1990 році у Королеві навіть провели Міжнародну науково-практичну конференцію з питань палеолітознавства. Семінар відвідали провідні науковці ФРН, Чехословаччини, Польщі, Угорщини.  

 

В.М Гладилін розповів, що у 12-метровій товщі землі він виділив спочатку 8, а потім 15 культурних горизонтів, розділених наносним ґрунтом. Правда, в сучасних дослідженнях загальновизнаними є 11 культурних шарів палеоліту. Найстарший (і найглибший) з них, сучасними палеомагнітними методами датується віком понад 800 тис. років, Не мільйон, та все таки! Останнє поселення було близько 50 тисяч років тому.

Це вказує на те, що первісні люди , які взагалі-то, не вели осідлий спосіб життя, протягом тисячоліть поверталися на це місце і активно займалися вироблянням кам’яного інструменту.                 Їх приваблював сюди твердий сірий , іноді сіро-блакитний камінь, з якого можна було зробити будь-який  тогочасні господарські та мисливські знаряддя. Покладів цього вулканічного каменю  в Україні є тільки 2 – у нас і небагато на Донбасі. У Європі він зустрічається вкрай рідко, зате в Південній Америці з нього сформовані цілі гірські системи - Анди, звідси і пішла його назва – андезит. 

Ким же були древні рукодільці? Хоча на Королівській стоянці не виявлено жодної  кістки, яка б дала уявлення про вигляд  тогочасних каменеобробників, можна припустити, що першими тут з’явилися так звані архантропи . Подібних  поселень в Україні знайдено близько 30, з них 20 – на Закарпатті.

У зовнішньому вигляді архантропа  ще зберігалося багато мавпоподібних рис. Ранні архантропи виготовляли грубі кам'яні знаряддя. Їх основними  заняттями були полювання і збиральництво, вони жили стадами або вірніше  - праобщинами.  Мовне спілкування знаходилося на початковій стадії розвитку – це показує будова їх щелеп та зубів. 

 

Пізніше з’явилися неандертальці. Це були вже досить розумні істоти, низькорослі або середнього зросту, міцні, масивної статури, з великими головами. Вони були добре пристосовані до холоду. Немає ніяких відомостей про колір їхньої шкіри або волосся. Об'єм мозку в неандертальців був не менший, а навпаки, на 10% більший ніж у середньої сучасної людини.  Нічого дивного – якщо спробувати сучасній людині із звичайної каменюки витесати гостре рубило-чоппер, то скорше за все це їй не вдасться. А неандертальці могли терпляче тесати тверду каменюку до потрібної форми! Подібні до королівських знаряддя знаходили по цілій Західній Європі, особливо у Франції. Знаючи кочовий спосіб життя наших прародичів, можемо цілком вірогідно припустити, що вони вільно пересувалися по всьому континенту – без паспортів та віз! Чим не первісний Шенген?

 

Сучасний європеєць отримав від неандертальця у спадок 4 % генів. Якраз ці гени, на жаль, відповідають за потяг до куріння та за розвиток діабету.

 

Через тисячоліття передалися деяким королівчанам і зовнішні риси древніх умільців, особливо багато їх можна побачити на сучасній стоянці за залізничним переїздом.

Багато говорилося про збереження розкопок, як музею під відкритим небом, про створення  археологічного заповідника, але далі розмов справа не пішла, так що зараз ця територія зруйнована через господарську діяльність щебзаводу.

А В’ячеслав Гладилін у 1989 році став доктором історичних наук.