Новоселиця

ВаріантА

Село Новоселиця лежить на схід від Королева над Тисою, щось на вісім кілометрів під горою Фразинул, коло румунського кордону.

Село має стару дерев”яну церкву. Люди оповідають що колись опришок Пинтя затяв до іконостаса тієї церкви своєю сокирою. Сокира зосталася в іконостасі. Ця сокира щороку виходить з іконостаса, а коли зовсім вийде, тоді й Пинтя має воскреснути.

Коли прийшли татари,

всі мешканці села сховалися в лісах, лиш один чоловік, котрий не встиг утекти, сховався до дуплавої липи, яка росла коло церкви. Татари пограбували церкву, обклали її коноплями й підпалили. Чоловік дуже напудився і мимоволі закричав. Татари, перелякані, повтікали, а чоловік скоро загасив вогонь. Ще й тепер видко на церкві сліди пожежі. Видно і вирубані якісь слова й числа. Кажуть, що то імена й числа татарські.

Серед села є яма. Тут колись копали руду або вугля. Є ще тут один великий рів. Люди кажуть, що татари сховали до цього рову дзвін, який щоразу опівночі дзвонить.

Від села на схід є гора Кобила. Від заходу цієї гори – полянка, на котрій є Пинтьова криниця. Коло криниці – велика кам”яна плита. На ній вирізані якісь слова. Говориться, що ці слова вирізав Пинтя.

Вище від криниці є Пинтьова пивниця. У ній колись перебував Пинтя. До пивниці заходили залізною брамою. На середині пивниці є камінний стіл, на цім столі перед світовою війною вівчарі знайшли одну свічку.

На вершку гори Кобила суть сплетені три буки. Їх сплів Пинтя. З цього місця Пинтя стріляв на Хустський замок.

ВаріантВ

Розказують, що колись давно села, як такого, на цьому місці не було. Були тільки ліси та кущові зарості. А існувало в ближніх околицях хіба село Королево та ще декілька маленьких сіл неподалік.

І щось бідняки, яких прозивали в народі злодіями й робітниками, часто йшли в ці поселення красти. Крали вдень і вночі. Кража, звичайно, кінчилася погонею. Але тоді в кінці готару каждого села, перед лісом, стояла дерев”яна брама. Вона означала: там кінчається володіння села, починаються лісові угіддя, які належать панству, а не селянам. І якщо злодія зловили до цієї брами, то не тільки побили, але й піддавали судовій розправі. Коли ж він добрів до брами і переступив і межу, то все, що вкрав, залишалося йому, і він сміливо йшов у глиб лісу, подалі від людського і панського ока. Тому в хащі почував себе безпечно. Розчищав місце від дерев, робив собі город і будував хатку-колибу. Пізніше почали  з”являтися й родинні хатини. Так і росло нове поселення. А позаяк жителями його були в основному „нові поселенці”, то й стали називати те село Новоселиця.

Гута

Недалеко від Новоселиці є мала галявинка. Добратися до неї не просто, бо з одного боку – густий ліс, а з трьох інших – дзюркотять потічки. Жила на тій галявині самітна баба на прізвище Гута.

Ходили чутки, що баба Гута знається з Нечистою силою і що часто на галявині, біля хати, чорти-біси, „гонихмарники” й „повітрулі” збираються на свої гулянки. Гуляють-забавляються від півночі і до третіх півнів. Тому люди боялися ходити туди, особливо вночі. Якщо і йшли, то намагалися пройти те місце завидно, щоб не йти вночі через ліс.

Та якось на святу Неділю (Святу Трійцю)

один хлопчик із Новоселиці погнав на ту галявину пасти корову. Пас, пас і не помітив, як корова зайшла глибоко в ліс і десь загубилася.

Повернувся додому заплаканий. А батько й мати його знаходилися на заробітках, десь далеко на чужині. Вдома була лише старенька бабуся.

-          Бабко, я загубив корову, - гірко плакав хлопчик. – Зайшла в хащу й пропала...

Бабка наказала хлопцеві залишитися вдома, а сама пішла шукати корову. Довго ходила лісом, зайшла досить далеко, аж на околицю володінь Хустського замку, але корову все ж знайшла. Відтак погнала додому, та навколо вже стемніло, починалася ніч. І корова, яка добре знала стежину, раптом звернула не в село, а на ту галявину, де жила баба Гута. Коли наблизилися до галявинки, побачили густу живу огорожу довкола неї. Корова пішла водою через потічок, а бабка подерлася через кущі. Те, що вона побачила, змусило її витріщити очі з подиву: чорти, відьми босорки, русалки, „повітрулі” й інша нечисть там гуляли-забавлялися. Та коли запримітили бабу з коровою, накинулися на них. На щастя з хати вийшла баба Гута.

-          Ану геть од них! – гримнула, і почала чимось бризкати, якоюсь водою.

Нечесть заскиглила, завила і щезла. А баба Гута привітала сільську жінку  і провела до села.

-          Що то була за вода, що так її Нечесть боїться? – спитала жінка від баби Гути.

Гута пояснила, що то не проста вода, і не посвячена, а чарувальна, настояна на цвіті папороті. І більше ні в кого немає такої води, лише в неї.

Пізніше, коли баба Гута померла, люди вирубали ліс, викорчували пні й розширили галявину. Та назву тій галявині дали за прізвищем баби – Гута.

Так і говорять: урочище Гута.