До 760-річчя Королева
Допші (Dapsy)
По вулиці Шевченка в Королеві розкинувся старий парк, в глибині якого височить старий великий будинок незвичної архітектури. Старожили цю садибу називають Допші за іменем колишнього її власника.
Дрібні шляхтичі Допшії жили в Королеві недовго, але були людьми далеко не рядовими.
Їх рід відомий в історії Мадярщини з ХVI століття, коріння його ростуть із комітата Абауй, області на півночі країни. Прізвище походить від географічної назви Допша - так називається пустельна місцевість у Банськобистрицьому краї Словаччини. Puszta Dopsa – окрайчик паннонського степу під самими Татрами.
Перші Допшії володіли цією невеликою територією з давніх давен і писалися гордо Dapsy de Dapsa. Виходці з цієї родини не займали високих державних посад, проте були людьми освіченими, часто ставали вчителями, священиками, службовцями.
У 1853 році в містечку Путнок у сім'ї Самуеля і Клементини Допші народився син Олодар, якому судилося зробити успішну кар'єру. Мав 8 братів та сестер, та все ж вивчився на юриста і по протекції далеких родичів Переніїв (словацької гілки) опинився на службі в комітаті Угоча. В містечку Нодьсоллоші ( Виноградові) зайняв посаду архівіста (főlevéltáros).
Тут зустрів і покохав юну Петронеллу Перені, внучку славнозвісного Жигмонда Перені, героя визвольної війни 1848-49 років. У шлюбі вона принесла в дар коханому не лише свою молодість і красу, а й величенькі земельні наділи-телеки навколо Кірайгази та стару занедбану садибу під Замковою горою. Молода пара активно взялася облаштовувати сімейне гніздечко. На місці старого побудували новий розкішний будинок, навколо розбили пишний парк, насадивши рідкісні тоді платани, акації та каштани. Такі дерева, до речі, ростуть і в маєтку Переніїв по вулиці Вароді, деякі з них досягли пяти метрів у обхваті – сам міряв. Росли там і дерева з родини горіхових, які ми, діти, називали «ковкусами» Плоди їх були дуже твердими, а серцевина зовсім несмачною. Потім тільки автор дізнався, що це були т. назв. манчжурські горіхи, садили їх за красивий вигляд – високі, стрункі, зі своєрідним листям.
Стати зятем могутнього клану Переніїв було вигідно, але і в зяті барони кого попало не брали.
У сімї Олодара та Петронелли в 1886 році народився син Тібор. Хлопець пішов по стопам батька, вивчився в Будапешті на юриста. Повернувся на роботу в Угочу, працював молодшим суддею в Кірайгазі. Ця посада передбачала виконання суддівських та адміністративних обов'язків, щось типа теперішнього голови держадміністрації. Такого молодшого чи підлеглого суддю (szolgobiró) на посаду призначали. Можна би порівняти його із теперішнім старостою, але функції старост зараз перебувають у такому розмитому стані, що порівняння таке буде некоректним.
Старший Допші, архівіст Олодар раптово помер у віці 54 років, так і не побачивши внуків.
. Крок трошки вбік –шовгориня Олодара теж звалася Петронелла Перені . Вийшла заміж за іспанського підданого ( увага!) Аугуста Хуго Леопольда Ігнаца Марі цу Салм- Рейффершейд-Раца. Жила у Відні. Народила двох дітей –дочку Марію-Терезію-Ігнацію- Жозефу та сина (ще раз увага!) по імені Ніклас-Марія-Йозеф-Франц-Еріх-Зігмунд-Август-Ігнацій цу Салм- Рейффершейд-Рац. Клас!
Тібор Допші з дитячими іменами не заморочувався. Одружився у 1910 році, взяв Анну Кулчар із Нодь Іди (село в Словаччині), народив з нею трьох дітей – Анну, Олодара і Петронеллу. Ну як же без Петронелли! За спогадами старожилів, мав хороші доходи із землі, бо запроваджував нові сорти зернових, завозив продуктивну племінну худобу, купляв сучасну сільськосподарську техніку.
Тут почалася Світова війна. Спокійне життя багатодітної сім'ї порушилося. На голову Тібора Допші впали безліч нових обов'язків - забезпечення мобілізації, сприяння безперебійній роботі транспорту, облік продовольчих ресурсів – зерна, картоплі, коней, корів. Багатьох робітників забрали до війська. Ціни на продовольство зросли, однак відповідно зросли і доходи Допшія, як постачальника харчів для армії.
Та і по службі робив успіхи – пішов на підвищення і став головним суддею Угочі (főszolgabíró). Ця посада була вже виборною, виборцями були тільки дворяне –нямеші.
У 1918 році стало ясно – війна програна, Австро-Угорщина почала розпадатися. У центральному уряді виникла ідея створити на національних окраїнах автономні утворення. Так з'явилися Руська Крайна – квазідержава русинів під Карпатами. Угочу розділили на чотири округи, центром одного з них стала Кірайгаза. Сюди входили: Велика і Мала Копаня, Рокосово, Мала і Велика Тарна, Овошпоток і Бочко (зараз Румунія), Веряця, Горбки, Новоселиця, Теково, Сасово, Гудя, Крива, Велятино.
Очолив цей округ (járás) звичайно, найдостойнійший - доктор Тібор Допші.
9-10 грудня делегація з Підкарпаття зустрічалася в Будапешті з найвищими урядовцями для узгодження всіх тонкощів тодішньої децентралізації. Від Кірайгази було двоє – Добрицький Юрій та Волинчак Іван. Однак хід подій пішов не так, як задумувалося. В Мадярщині сталася революція. До влади в Королеві ненадовго прийшла пролетарська Червона армія,
В селі був створений комітет, до якого увійшли Годгазі, Чернянчук, Маринич, Пінтє та інші. Потім три роки панували румуни. Зрештою, настав спокій і Допшії опинилися у державі Томаша Масарика. Ясна річ, що служба на чехословацький уряд стала неможлива.
І тут пішли земельні реформи. Спочатку у 1920 році відібрали землю, залишивши рівно 100 га, а у 1929 році запропонували продати державі і залишки. Старші Допшії погодилися, бо мусіли, але жити в Королеві і надалі не захотіли. Тай утримувати велику 4-хгектарну садибу під Замковою горою не мали змоги. Дві дочки повиходили заміж і облишили батьківський дім, а старші Тібор та Анна покинули батьківщину і жили потім чи то у Відні, чи то у Канаді, як багато хто з їх родичів Переніїв. Розказують, старі люди, що в Королеві «на газдівстві» залишився юний Олодар, але щастя тут не мав. Залишившись без нагляду, хлопець ударився у відчайдушні розваги. Часто їздив у «Теплицю» - ресторан на околиці Виноградова, у лісі напроти сучасного санаторію. Там тоді процвітали картярські ігри, водилося чимало веселих дівчат. Їздив туди на коні чи не щодня. Якось під Чорною горою переїхав річковий міст, а паралельно дорозі залізницею саме рухався поїзд. Легінь чи то уявив себе гусаром, чи то бетяром, пришпорив коня тай рвонув галопом навперегонки з «ріхликом».
Кінь на повному скаку спіткнуся і скинув бідолаху на каміння. Так урвався родовід Допшіїв у Королеві.
Чеська влада використовувала приміщення маєтку ( його, до речі, забрав у заставу банк за борги) під різні потреби - тут були поштові служби, пожежники, жандармерія. При угорцях розмістили тут німецький госпіталь, пацієнтів-німців тут так і не дочекалися, мадярів не брали, так що медики запам'яталися лише тим, що часто проводили танцювальні вечеринки, куди запрошували місцевих дівчат.
Після війни нова влада у приміщені націоналізованого маєтку облаштувала вечірню школу, а коли потреба в такому виді освіти відпала - школу музичну. На місці колишньої стайні побудували пожежну частину. Роботою вона, на щастя, не завантажена. У глибоких солідних підвалах основного будинку торгівельні організації колись мали продовольчі склади. Колись у літні місяці тут облашовували дитячий садок – столики та стільчики ставили в ряди прямо під крислатими деревами і діти, маючи від чистого повітря чудовий апетит, із задоволенням тут годувалися. Коли дозволяла погода, то тут таки і спали після обіду, а коли дощило - переходили у задні кімнати маєтку. Цих кімнат зараз нема –їх знеcли у 1990-х роках із-за аварійного стану. Потім середня школа організовувала тут літній піонерський табір на три зміни. Потім там розмістили автошколу, пожежну частину, школу мистецтв, займаються тут і учні Королівської ЗОШ № 2.
Дитинство моє пройшло на території Допшіївського маєтку. Пам’ятаю, як текла з рота слина, коли вантажили на вози з підвалу трьохкілограмові жерстяні банки-«бадоги» із халвою. Втім, у половині випадків слина текла даремно, бо в таких же банках возили і томатну пасту, але я в силу дошкільної неграмотності, прочитати етикетки не вмів і лакомився впусту.
Які ігри у просторому парку щодня і щовечора велися дітворою! Ціца, прятанки, штандер… всього і не згадаю. Вікна вечірньої школи світилися до півночі, а під тими вікнами діти то гризли «лопатки» - солодкі стручки акації, то ловили чірімбогари ( хрущі), то збирали в траві гладенькі, мов лаковані, каштани, то намагалися розтовкти «ковкуси»…а мати, чи бабуся не журилися за дітей, бо знали, що вони на надійному місті – на Допшію!
https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=1231573450987283&id=100024039197454
