Аптека №31

Днями у Виноградові у центрі міста, навпроти школи № 1 знесли старовинну будову － приміщення аптеки. Причому першої аптеки в місті, власник якої мав ліцензію на фармацевтичну діяльність. Споруда була побудована у 1880 році. Власник невідомий, бо в перші роки радянського періоду в наших бюро технічної інвентаризації ретельно знищували дані про власників і нерухоме майно, бо боялися, що знайдуться їхні спадкоємці і вимагатимуть повернути належне їм майно. Це стосується не тільки цієї споруди.
Про старовинність споруди свідчить:
по-перше, товщина стін та архітектура. Багато людей помітили на фронтоні над вхідними дверима досить дивну ліпнину －більшість із них ідентифікувала її із масонським знаком, що зображений на американських доларах;
по-друге, як нам повідомив колишній завідувач цієї аптеки у Радянський час Володимир Гузь －він знайшов за шафами дуже акуратно загорнуті два пістолети, їх особливістю було те, що на них були викарбувані герби, але він не знає чиї. Яка подальша доля цих пістолетів? Пан Володимир здав їх в міський музей Часину М.П., але одночасно обмовився про пістолети своєму керівництву, і це дійшло до міліції, начальник якої вилучив їх. Можливо, вони тепер займають почесне місце в колекції старовини, якогось великого любителя раритетів. але, головне те, що в музеї визначили моживий час виготовлення цих раритетних виробів －друга половина ХІХ століття. Що ще припускає Володимир Гузь? У одній із кімнат просіла частина бетонної підлоги, що дало йому підставу запідозрити наявність входу до таємного схову скарбів, що могли там залишити численні євреї, яких тримали у великих підвалах аптеки. В той час вони числились в гетто. Тим більше, що починаючи з 1940-х років у аптеці працював єврей, дуже відомий провізор, який міг сховати і свою заначку.

Що ще відомо про цю аптеку?
Її першим власником, що мав ліцензію був Немеш (не прізвище). Із своєю сім’єю, для зручності, проживав безпосередньо у аптеці, де були облаштовані апартаменти. Можна уявити собі як йому добре жилося, адже у місті була тільки ця єдина аптека. Він був одним із перших у місті власників автомобіля… Але на жаль, помер молодим. Його вдова не могла продовжити справу, бо не мала фармацевтичної освіти. Проте, знайшла вихід здавши аптеку в оренду аптечному спеціалісту залишивши собі житлову частину. Орендатором був Арвої, з нетутешніх. Так тривало до того часу, поки число жителів у місті перевищило 10 000 ( це трапилося між 1900-1910 роками). Тоді Міністерство внутрішніх справ Угорщини дозволило відкрити у Севлюші другу аптеку. В цей час помічником у Арвої був Фегир Борна, молодий, амбітний, добре освічений, який горів бажанням очолити цей другий заклад. Але для цього був потрібен стартовий капітал якого він не мав. Та мав одну перевагу － був холостяком. Вдалий шлюб був для нього паличкою-рятувальницею. Він женився на дочці, відомого в краї священика з Великих Ком’ят, Грабаря (який змінив своє прізвище на Рабар). Так йому вдалося реалізувати свою мрію. Тесть вклав немалі кошти у розвиток бізнесу свого зятя. Приміщення для аптеки орендував у будівлі банку на вулиці Миру. Фегир Борна виявився підприємливим － за короткий час у його розпорядженні був легковий автомобіль, алюмінієвий човен, зимові парадні сани, ну і звичайно, інші предмети розкоші. Збудував розкішний, на той час, будинок на теперішній вулиці Чкалова. в радянський час мусів багато чого позбутися, адже все було націоналізоване, як і перша аптека. Не могло бути мови, щоб будівля комусь належала окрім держави. За часів незалежної України навколо цього об’єкту точилися суперечки і вступали в силу різні “важковаговики”, щоб ця споруда потрапила їм до рук. Як пригадує остання завідувачка цього закладу Мар’яна Керечан, аптека була комунальною власністю міста. Коштувала дорожче через свою принадливість розташування у центрі міста. Невдовзі з невідомих причин цей невеликий майновий комплекс у 1993-му році перейшов до комунальної власності області. Коли було оголошено приватизацію, виявилося 6-ро бажаючих його придбати. Одна знайома пані Мар’яни поїхала до Ужгороду аби дізнатись про умови приватизації, але бажання зникло через цінову політику － запросили 350 000, але не гривень, а доларів.

2013-му році Мар’яна Керечан отримала розпорядження Закарпатського обласного виробничого об’єднання “Фармація” припинити свою діяльність. Вона це слухняно виконала. У 2018 році підприємство “Рідний потік” викупило даний майновий комплекс площею 235,5 квадратних метрів. Але навіть після цього аптека не діяла. 09 липня 2023 року виповнилося б 10 років як вона простоює…

Іван Біланчук
джерело https://vinvogni.com.ua/?p=12539&fbclid=IwAR2OiYlzBYKvYSNM82NNX7E3c84LIc38VrnAbz0LJKbapVl0vxRRmFpzY_o

 Назва містечка Виноградів на Закарпатті, здавалося б, типово совкова – любили тоді все перейменовувати на такі нейтральні назви. Хоча насправді це наслідок іншої совітської тенденції – калькувати на «общепонятний» питомі назви.

Отож, до 1946 року містечко мало назву Seleuşu Mare румунською, Nagyszőlős угорською, Севлюш, Сивлюш, Шевлюш українською=русинською. Містечко назване через виноград (szöllő, szőlőre угорською виноград), який віками вирощували на південній стороні Чорної гори над містом. Між іншим – це вулкан, що, напевно, дуже міцно «спить» на висоті 656 метрів над рівнем моря.

Місцевість як і замок у першому тисячолітті називалися Ugocsavár Угоча й уперше згадуються ще 903 року в угорській хроніці «Діяння угорців», як слов’янське городище. Хоча чомусь саме цей епізод угорці раптом вирішили вважати легендарним і неправдивим. Напевне і слов’яни, яких угорці «не бачать», і самі угорські племена надавали великого значення фортифікації на скелястій терасі Чорної гори. Це зараз русло Тиси знаходиться в декількох кілометрах на південь від руїн замку. Однак у середньовіччя Тиса протікала прямо під схилами гори, що давало можливість контролювати важливий «соляний шлях».

Цими землями у 1240—1241 пройшли монголи. Після того, зруйнований монголами дерев’яний замок, відбудовується, угорський король Бела IV – тесть Лева Даниловича – закликає на ці землі німецьких та італійських колоністів.

І от у 1262 році місто Угоча стає Zceuleus Севлюшом і вільним королівським містом, а, отже, вино пити тут можна було вже в ті часи. І не тільки. Міщани мали «севлюшське право»: обирали старосту міста, суд, священиків, вільно вселятися і виселятися, займатись млинарством, полюванням і рибальством, базарювати щочетверга.

Так тривало якихось 50 років, доки не змінилася угорська династія. Кажуть, що саме у часи міжусобиць, які настали з припиненням володарювання династії Арпадів, замком володів розбійник Канко, за ім’ям якого його й почали називати Канків Kankó-vár. Це перша назва походження назви, але не остання.

Новий король Карл Роберт на початку XIV століття дарує замок королівському казначею Беке Барші. Новий власник, можливо, перший починає кам’яне будівництво Севлюшського замку. Проте невдячний власник фортифікації й околиць не оцінив щедрість короля й виступив у Грі престолів не на тому боці. Заколотників розбивають, а замок Канків і місто були здобуті й поруйновані в 1317 році. Після відбудови фортеці король не ризикує і дарує його королеві Марії.

У 1399 році місто й навколишні володіння угорський король Сигізмунд Люксембург подарував феодалові Петеру Перені буцім-то за заслуги, здобуті в битві з турками 1396 біля болгарського Нікополя. Парадокс, але битву з військами султана Баязіда Блискавичного об’єднана армія хрестоносців, зібрана на заклик імператора Сигізмунда Люксембурга, програла вщент. Угорський король разом з Великим магістром Родосу зміг втекти лише на рибальському човні. Цікаво, яку роль у цьому зіграли Перені?

Петер Перені в 1399 році починає відбудову замку. Кошти не є для нього проблемою, адже король призначив його керуючим марморошськими соляними копальнями – білим золотом середньовіччя.

Король і Перені контролюють «соляний шлях» і довколишні землі. У 1405 році вдячний король за придушення заколоту феодалів дарує Перені ще й замок Нялаб і всі довколишні села. Свою головну резиденцію магнат відтоді вирішує розмістити саме в Нялаб, тобто в Королево угорською Királyháza — дім короля.

Замок Канків Петер Перені передає монахам-францисканцям. Вони перетворюють його в укріплений монастир. Звідси друга версія походження його назви – від верхнього одягу з овечої вовни, який називали «канко».

Монастир відіграє значиму ролю. Тут за легендою в замковому підвалі в труні, що висіла на двох золотих ланцюгах, поховали святого й за сумісництвом інквізитора монаха-францисканця Іоанн (Яноша) Капістрана – Джованні Капістрана – Johannes Capistranus.

Хоча в історію він увійшов, спочатку як «бич євреїв», через полум’яні проповіді якого чимало вигнано з міст або й спалено. Навчав «доброму» він у містах Священної Римської імперії, Чехії, Польщі, пробував боротися з гуситами. Своє друге ім’я «солдатський святий» він отримав тільки у віці 70 років, коли очолив хрестовий похід проти османів. Разом з Янушем Хуньяді у 1456 році вони зняли облогу Белграда й розбили військо Мехмеда Фатіха – завойовника Костянтинополя.

Обидва померли від чуми невдовзі після битви, але зупинили завоювання Європи турками на 70 років. Церква канонізувала Яноша. У період безперервних війн з османами він швидко став шанованим католицьким святим. Навіть його герб – це меч, що пронизує півмісяць (якраз вчергове про християнську любов до ближнього). Пам’ятники йому стоять у Будапешті й у Відні біля собору святого Штефана навпроти зупинок фіакрів.

Зараз його останки лежать у хорватському місті Ілоку над Дунаєм, де він і помер. Цікаво, що сказали б хорвати про легенду замку Канків?

Перебудовою фортеці у 1467 році займався італійський архітектор Арістотель Фйораванті, знаменитий тим, що за кілька років за дорученням царя Івана ІІІ побудував Успенський собор у московському Кремлі. У цей період в 40 метрах на південний схід від замку францисканці зводять костел і житлові та господарські будівлі.

У 1514 році повстання куруців на чолі з Дожа Дьордем охоплює район Севлюша. Повстанців підтримали монахи-францисканці, які виробили й проповідували особливу ідеологію «народних хрестоносців». Можливо Севлюшський монастир як і Севлюш протягом усього літа надавав їм допомогу, бо після розгрому армії повсталих місто й замок були оголошені «бунтарськими» й обкладені великими поборами й контрибуціями.

З 1530 у фортеці «Нялаб» перебував каноник Бенелик Ком’яті як учитель дітей Перені. Тут він переклав частину Нового Завіту з латини на угорську. У 1533 цей переклад надрукували у Кракові й це була перша книга надрукована угорською мовою.

У період Реформації власник Севлюша Ференц Перені став протестантом. У 1556 році він силою відбирає францисканський монастир. Ченців, що чинили опір, він буцім-то наказав убити, а їх тіла разом з мощами Яноша Капістрана були кинуті в замковий колодязь. Агов, хорвати.

Одна з легенд розповідає про те, що монастир був зруйнований за наказом барона Перені тому, що ченці заманили туди його дочку, теж виховану в протестантській вірі. Вони тримали її в ув’язненні довгі роки і звільнив її зрештою один прочанин, але пізно. Вона вже була хвора і незабаром померла.

Ференц Перені підтримує трансільванського князя Яноша II Запольяі, за що загін імператора Фердинанда І під керівництвом полководця І. Телекеші штурмом захоплює замок. Під час штурму чи потому замок зазнав нищівних руйнувань.

На початку XVII століття францисканці повернулися. У центрі міста було побудовано монастир і церкву святого Франциска.

Наступні покоління Перені не цікавляться руїнами замку. Барон Жигмонт Перені зводить невеликий палацик, який, безперечно, був зручнішим для проживання, ніж стара розвалена фортеця. Зараз двоповерховий палац виглядає як типова барочна споруда, хоча спочатку це була взагалі одноповерхова будівля. Жаль, жодного разу не вдалося потрапити всередину.

Зараз не віриться, що в часи розквіту, замок Канків мав форму чотирикутника з масивними квадратними вежами по кутах та в’їзною баштою з брамою. Звідки ж все ж така назва? За останньою версією канків перекладається з угорської як кам’яна брила. Фактично саме вони й залишилися від колись могутньої твердині.

  

Що подивитися у Виноградові крім замку й палацу?

Здалеку видно, але чомусь не знає Google між вулицями Шевченка та Миру, дзвіницю готичного костелу Вознесіння XV ст. Через дорогу споруди Францисканського монастиря: бароковий костел (1516), дзвіниця і двоповерхові келії. Жаль, через дерева сфотографувати їх практично неможливо.

Ще є реформатська церква середини ХІХ століття, греко-католицька церква кінця XVIII, а також синагога XIX століття.

Отож, пора збиратися у Виноградів на вино, щоб захід сонця привітати на залишках старих стін замку Канків.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid0tXgFtWLwRADdu6hAmXpnCQyghHksr63KhSvNdDhMR3QYbj2bSJJKfJzCB9GVXsDil&id=156540221041081

 З нагоди 760-річчя Королева представляю публікацію статей із своєї книжки "Королево. Історія в фрагментах".

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

 З висоти пташиного польоту Королево виглядає, як мальовниче людське поселення навколо    самотньої скелі Замкової гори  в оточенні трьох згаслих вулканів – Чорної гори, Товстого Верху та Фрасина. Тут закінчуються Карпати. Бистра Тиса, вирвавшись із Хустських воріт, розпочинає вже  повільний тисячокілометровий шлях до Дунаю, як солідна судноплавна ріка з багатою водною живністю. 

 

Людина уподобала цю благодатну місцевість на  самій зорі свого існування. Ще дикий первісний мисливець вперше брав тут у руки кам’яні знаряддя. Власне, саме  тоді його лапи і ставали руками. На початку нашої епохи тут прокочувалися, як хвилі, незліченні людські племена – кельти, авари, гуни, мадяри, монголи, слов’яни, залишаючи  повсюди  яскраві  матеріальні  сліди, на радість чисельним археологам. Тут століттями хазяйнували працьовиті кельти, войовничі даки, сюди досягали кордони Римської імперії. Королево було  вузлом сухопутних і  водного шляхів - по глибокій  колись Тисі, кордоном Трансільванії та Мадярщини, помітною віхою  на Соляному шляху із Солотвинських копалень в Європу. Із замку Ньолаб могутні барони управляли величезними територіями Мараморошу та Угочі, в його стінах переписувалися та перекладалися основні євангельські тексти мадярською та русинською  мовами. Цією землею прокочувались запеклі війни, згубні епідемії, руйнівні повені.  У ХХ столітті королівчани, не сходячи з місця, примудрилися жити у восьми державах і квазідержавних утвореннях - Австро-Угорщині, Червоній  Угорщині, Румунії, Чехословаччині, Карпатській Україні, хортіївській Угорщині, Закарпатській Україні, СРСР, незалежній Україні. Тут зустрічалися  та  взаємно збагачувалися різні мови, релігії, звичаї і традиції. Сучасне мультикультурне Королево виникло на стику трьох зовсім відмінних людських спільнот, трьох народів, трьох світоглядів - угорського, румунського і слов’янського. Соціологи полюбляють характеризувати США, як «плавильний котел народів.» Так само взаємодіяли, «переплавлялися», лише в мініатюрі, різні нації   в цьому куточку Центральної Європи. Досить поглянути на прізвища місцевих жителів – вони мають слов’янське, мадярське, румунське походження у рівних пропорціях, із вкрапленнями німецьких, хоча самі їх носії вже й не здогадуються про своє історичне коріння.

 

Сучасний європеєць бачить Королево тепер із висоти польоту дельтаплана, чи квадрокоптера. Тутешні хазяйки на кухнях уміло готують мадярський гуляш, румунський токан, єврейський човлент, український борщ, словацьку набивану курицю, чеський кнедлик, німецькі руслики,  русинську  підбивану пасулю. Молодь поглядає на Схід, де здобуває освіту, і на Захід, де здобуває гроші. Тепер  селище зримо міняється – закінчується його 150-річна залізнична історія, громада трансформується у  типове середньоєвропейське містечко із різнобарвними  уподобаннями,  церквами, засобами до існування, однак зі схожим стилем життя його мешканців. В церквах і молитовних будинках вільно моляться  католики, кальвіністи, православні, греко-католики, баптисти, адвентисти, а донедавна й іудеї. По його вулицях поряд ганяють  автомобілі із українськими номерами та номерами багатьох європейських країн, придбані за гривні, коруни, форинти, рублі,  євро і долари. Підприємливі королівчани  освоїли ринки праці не лише сусідніх країн, але і Західної Європи, навіть заокеанських держав, повторюючи в чомусь економічну міграцію своїх прадідів на зломі ХІХ і ХХ століть. Вектор заробітчанства, який за Радянської влади розвернувся на Схід, повертається знову на Захід.

У цій книзі історія Королева подається, як мозаїчна картина  розповідей про  його підприємства, відомі особистості, архітектурні  пам’ятки, визначні , хоча і напівзабуті, події. І ці окремі картинки, як кольорові скельця калейдоскопа, зливаються у єдиний  барвистий образ селища Королева з його багатовіковою історією і  впевненим поглядом у майбутнє. Сама назва «Королево» з’явилася ще у 1920 році, коли нова чехословацька адміністрація намагалася знайти слов’янський відповідник угорській Кірайгазі. Вона прозвучала на перших демократичних загальних зборах королівчан у приміщенні нинішньої  православної церкви, коли йшла мова про майбутній  устрій життя провінції Підкарпатська Русь. Однак чехи, які спочатку віддавали перевагу назві «Дубовинка», зупинилися на назві «Кралово-над-Тисов». А назва «Королево» узаконилася в 1946 році і  добре прижилася.

Статті, з яких складено цей збірник, публікувалися в друкованій пресі та інтернет-ресурсах Закарпаття, всієї України, Чехії, Угорщини протягом 2011-2021 років. Джерелом для їх написання були відкриті історичні матеріали з бібліотек та домашніх архівів, свідчення старожилів, спогади самого автора, а для ілюстрацій використовувалися світлини від часів винайдення фотографії (майже) і  до наших днів, та багато колекційних поштових листівок. Втім, деякі статті написані іншими людьми, але на прохання самого автора, чи за його участю. Додаються також автентичні спогади, у яких  розкриваються маловідомі сторінки життя наших дідів і прадідів, характерні епізоди з життя людських спільнот, яких уже немає з нами.

Отже, перед вами – Королево.

 Королево-760

Королівська стоянка

( Із книги "Королево. Історія в фрагментах")

Вперше про сенсаційні археологічні знахідки в Королеві я дізнався із великої статті у популярному радянському журналі «Смена» ще в  далекому 1975 році. Надзвичайно тішило те, що тепер про Королево прочитали мільйони людей від Карпат до Камчатки, від Балтики до Паміру. Згодом вдалося познайомитися з роботою археологів значно ближче, адже вони систематично працювали в нашому селищі аж до 1992 року, а окремі дослідження велися до останнього часу  - молода дослідниця Королівської стоянки  Оксана Вотякова свою кандидатську дисертацію з палеонтології збирається захищати в 2021 році!

Керував розкопками кандидат  історичних наук  В’ячеслав Миколайович Гладилін, працівник Київського інституту Археології Академії Наук України, директор Археологічного музею в Києві, зараз вже, на жаль, покійний.

  

У 1969 році він організував Закарпатську палеонтологічну експедицію, яка спочатку працювала на Берегівщині. Знайомство з  геологами, які тоді базувалися в Берегові, принесло йому цікаву інформацію – вони  показали  кам’яні предмети, явно оброблені розумними істотами, знайдені в межах  Королівського кар’єру. І в 1974 року київські археологи  вирішили провести  розкопки в Королеві. Їх робота одразу дала вражаючі результати  - за кілька літніх місяців вони відшукали сотні кам’яних виробів епохи раннього або нижнього палеоліту – скребла, ножі, чопери ( рубила), вістря зброї, тощо. Власне, саме поняття «палеоліт» означає грецькою «давній камінь».

 

    Про місце відкриття  В. М. Гладилін та В. І. Ситливий так писали  у книзі «Ашель Центральной Європы» - «Палеолітичне місцезнаходження Королево виявлено у районі так званих Хустських воріт між містами Виноградів та Хуст. Тут ріка Тиса, прорізавши Вигорлат-Гутинський хребет, виходить на простори Угорської низини. Праворуч, нижче за течією річки, біля м. Виноградів височить  вкрита буковим лісом Чорна Гора – загаслий  вулкан. Ліворуч, вище за течією знаходиться одна з найвищих вершин Вигорлат-Гутинського  хребта. Поруч – величні кам’яні кар’єри з потужними геологічними розрізами. На лівому березі Тиси на сопці височить замок угорських королів (Кірайгазо). Від нього і походить сучасна назва селища Королево, яке розташувалося біля підніжжя сопки із замком» 

Сама стоянка була розташована  на вершині 100-метрової тераси лівого берега р. Тиса, що підпирає зі сходу гірський масив вулканічного походження Соргедь. Невелика балка розділяла терасу на дві вершини – Гострий Верх і Бейвар. 

 

   Відкриття цієї пам’ятки стало однією з найвагоміших подій у світовому палеолітознавстві, напрацювання В.М. Гладиліна багато в чому визначили дослідницькі напрями у вивченні давньої історії Європи. За 14 польових сезонів було обстежено 1500 кв.м. площі, закладено 34 шурфи, зроблено 15 розкопів. На практиці це означає, що археологи (а це здебільшого були студенти-історики) вручну перелопатили десятки, а то і сотні тон  землі. Свій наметовий  табір вони щороку влаштовували на березі Тиси, біля залізничної зупинки «Кар’єр». Тут завжди було багато місцевої молоді, особливо дівчат, у яких несподівано пробудився потяг до древніх  старожитностей.

Керівник експедиції часто зустрічався з королівчанами, виступав на зустрічах з учнями в школі. Велику допомогу в своїй діяльності він отримував  від органів місцевої влади, директора кар’єру В.О.Карпенка, директорів школи Міллера А.І. та Палька В.Ф.

У 1990 році у Королеві навіть провели Міжнародну науково-практичну конференцію з питань палеолітознавства. Семінар відвідали провідні науковці ФРН, Чехословаччини, Польщі, Угорщини.  

 

В.М Гладилін розповів, що у 12-метровій товщі землі він виділив спочатку 8, а потім 15 культурних горизонтів, розділених наносним ґрунтом. Правда, в сучасних дослідженнях загальновизнаними є 11 культурних шарів палеоліту. Найстарший (і найглибший) з них, сучасними палеомагнітними методами датується віком понад 800 тис. років, Не мільйон, та все таки! Останнє поселення було близько 50 тисяч років тому.

Це вказує на те, що первісні люди , які взагалі-то, не вели осідлий спосіб життя, протягом тисячоліть поверталися на це місце і активно займалися вироблянням кам’яного інструменту.                 Їх приваблював сюди твердий сірий , іноді сіро-блакитний камінь, з якого можна було зробити будь-який  тогочасні господарські та мисливські знаряддя. Покладів цього вулканічного каменю  в Україні є тільки 2 – у нас і небагато на Донбасі. У Європі він зустрічається вкрай рідко, зате в Південній Америці з нього сформовані цілі гірські системи - Анди, звідси і пішла його назва – андезит. 

Ким же були древні рукодільці? Хоча на Королівській стоянці не виявлено жодної  кістки, яка б дала уявлення про вигляд  тогочасних каменеобробників, можна припустити, що першими тут з’явилися так звані архантропи . Подібних  поселень в Україні знайдено близько 30, з них 20 – на Закарпатті.

У зовнішньому вигляді архантропа  ще зберігалося багато мавпоподібних рис. Ранні архантропи виготовляли грубі кам'яні знаряддя. Їх основними  заняттями були полювання і збиральництво, вони жили стадами або вірніше  - праобщинами.  Мовне спілкування знаходилося на початковій стадії розвитку – це показує будова їх щелеп та зубів. 

 

Пізніше з’явилися неандертальці. Це були вже досить розумні істоти, низькорослі або середнього зросту, міцні, масивної статури, з великими головами. Вони були добре пристосовані до холоду. Немає ніяких відомостей про колір їхньої шкіри або волосся. Об'єм мозку в неандертальців був не менший, а навпаки, на 10% більший ніж у середньої сучасної людини.  Нічого дивного – якщо спробувати сучасній людині із звичайної каменюки витесати гостре рубило-чоппер, то скорше за все це їй не вдасться. А неандертальці могли терпляче тесати тверду каменюку до потрібної форми! Подібні до королівських знаряддя знаходили по цілій Західній Європі, особливо у Франції. Знаючи кочовий спосіб життя наших прародичів, можемо цілком вірогідно припустити, що вони вільно пересувалися по всьому континенту – без паспортів та віз! Чим не первісний Шенген?

 

Сучасний європеєць отримав від неандертальця у спадок 4 % генів. Якраз ці гени, на жаль, відповідають за потяг до куріння та за розвиток діабету.

 

Через тисячоліття передалися деяким королівчанам і зовнішні риси древніх умільців, особливо багато їх можна побачити на сучасній стоянці за залізничним переїздом.

Багато говорилося про збереження розкопок, як музею під відкритим небом, про створення  археологічного заповідника, але далі розмов справа не пішла, так що зараз ця територія зруйнована через господарську діяльність щебзаводу.

А В’ячеслав Гладилін у 1989 році став доктором історичних наук.

 Королево-760

( Із книги "Королево. Історія в фрагментах")

«Не бой се»

На найвищій точці Замкової гори  в Королеві здіймається камінна вежа. Її помітно здалеку, але і з неї вдкривається для огляду величезний простір лівобережжя Тиси на південний захід від Королева у бік Румунії. Власне, тут починається неозора, рівна, як стіл, Придунайська низовина, яка пролягла на тисячу кілометрів через всю Угорщину аж до сербського Белграда, поблизу якого Тиса впадає в могутній Дунай.

 Вежа виконувала функцію спостереження. Верхню її частину оточувала по периметру крита дерев’яна галерея ( подібна збереглася на Невицькому замку). Звідти сторожа могла своєчасно помітити наближення ворожої навали – саме з боку сучасного Текова  полюбляли нападати турки і татари. А ще вартові  попереджали  господарів замку Ньолаб баронів  Переніїв про прибуття поважних гостей із Трансільванії чи  Угорщини. До їх приїзду встигали належно підготуватися, в тому числі засипати трояндами( rózsa –угорською) головну вулицю села, яка завдяки цьому  ще й зараз  має в народі назву Ровжаш (зараз вулиця Злагоди).

Для побудови цієї вежі запросили каменярів аж із Хорватії, бо тодішні мадяри-власники Ньолаба  з каменем працювати ще не вміли. Камінь хорвати довбали прямо під місцем будівництва, де утворився впоперек гори свого роду додатковий оборонний рів десятиметрової глибини. Скріплювали мур вапняно-пісковим розчином. Легенда розповідає, що у розчин для міцності додавали курячі яйця, які мусіли приносити місцеві селяни, але насправді тими яйцями харчувалися самі будівельники. Шкаралупу ж таки в розчин кидали.

Побудовану вежу хорвати назвали «Ne boj se» - Не бійся. Перенії  цією назвою користувалися аж 200 років до самої загибелі замку, так і не переклавши її на мадярську мову «Ne félj» ( не фий). 

Існувала версія утворення такого найменування, виходячи із суто спостережних функцій вежі, адже зброї вона не несла і боятися її ворогам не випадало. Однак насправді хорвати, щирі католики, обрали для назви біблейську фразу, яка у тексті Святого Письма повторюється 365 разів, як днів у році, тому що Бог готовий підтримувати і зміцнювати людину  кожного дня. До прикладу - «Не бійся, я з тобою», «Не бійся, просто вір», «Не бійся, земле»…

.До руйнації її приклалися червоноармійці-визволителі, які заодно знесли і трьохсотлітню каплицю поряд з Nebojszá (ця форма написання збереглася в мадярських джерелах). Нібито ці споруди були добрим орієнтиром для ворожої авіації.  Долучилися до цього і місцеві жителя, які в кінці 1940-х років активно розбивали древні стіни і везли уламки для спорудження власних осель.

Втім, каплицю  у 1993 році успішно відбудували і урочисто освятили.

І сьогодні горді руїни стародавньої вежі   височать над селищем, немов промовляючи кожному королівчанину: - Не бійся, Історія віків - з тобою!

 Королево-760

( Із книги "Королево. Історія в фрагментах")

Спробуймо зазирнути глибше, ніж 760 років.

Походи римських імператорів

 

Попалася в руки маловідома широкому загалу книга «Очерки по истории географических открытий» авторства проф. Магідовича І.П., видана в Москві (вид. «Просвещение, 1982). У цій дуже змістовній праці у гл.7 «Римляни в Центральній Європі, Азії та Африці» знаходимо цікаві описи походів римських військ у Верхнє Потисся, тобто  в наші краї.

 

Імператор Тиберій

Завоював Середньодунайську низовину і утворив там провінцію Паннонія імператор Тиберій у 9 році н.е. Межі її простяглися до підніжжя Карпат, тобто якраз до королівських околиць. З того часу войовниче і чисельне плем’я даків, що жили в Карпатах, безперервно нападало на римські володіння, аж поки за них не взявся імператор Траян.

 

Імператор Траян

У 101-106 роках н.е. імператор Траян розбив війська дакійського царя Децебала, завоював його столицю Сармізегетузу і приєднав територію теперішньої Трансільванії до Римської імперії – як провінцію Дакію. Так-от, війська Траяна добралися аж до сучасної території Королева – місцевості, відомої зараз, як Малокопанське городище. Тут вони захопили і зруйнували поселення Сетідава, де тоді хазяйнував фракійський народ — костобоки, що були підпорядковані й входили до гето-дакійської держави. Місцеві жителі примудрилися несанкціоновано чеканити ( імітувати) срібні римські монети – денарії та сестерції, причому срібло для  них було видобуте тут таки, у Карпатах, воно було трохи гіршої якості, ніж іберійське (іспанське) срібло, з якого виготовлялися власне римська оригінальна валюта. Археологи знайшли тут монети імператорів Септимія Севера та Люція Вера. Біля самого Королева, до речі, знайшли і монети імператора Коммода, сина Марка Аврелія, але то вже пізніший період, початок ІІІ ст. н.е. Сама територія, де тепер розмістилося Королево, тоді знаходилася на крайній межі Римської держави. Саме тут була стратегічна переправа через Тису так званого Соляного шляху, який пролягав правим берегом Тиси, а в районі сучасного Веряцького мосту переходив на лівий берег. Далі сіль везли двома напрямками – на південь, у Паннонію,  і на захід, до Германії. Після римлян у Королеві залишилося дуже мало матеріальних  слідів  - лише кілька монет. Про що це свідчить? Римляни були дисциплінованими вояками, не губили зброю, не розкидали гроші, посуд та  спорядження, як би то не було прикро сучасним археологам. А найближче до нас  місто вони збудували аж біля нинішньої Братіслави, воно називалося Герулата.

Експедиція Траяна в Карпати завершилися більш ніж успішно – він вивіз звідси неймовірне багатство – 20 тон золота і 40 тон срібла, до того ж захопив чимало родовищ заліза, міді, солі.

 

Імператор Марк Аврелій 

У 174-175 роках імператор Марк Аврелій у долині Тиси громив сарматське плем’я язигів і просунувся, переслідуючи їх, до місця, де Тиса виходить з гір, біля 48⁰ північної широти (координати сучасного Королева 48⁰ 09ʹ півн.ш., 23⁰ 08ʹ сх.д. точнісінько на виході Тиси з гір!). Тут він розгромив кінне військо кельтського племені бастарнів, очолюване якимось двома вождями.  Після цього були проведені дві операції проти сарматів, але точне їх місце не встановлене, та, очевидно, десь недалеко. Римський історик і географ Птолемей від цього племені вивів  назву гірської системи Alpes Bastarnidae.

З точки зору історико-географічної Марк Аврелій завершив відкриття Середньодунайської низовини і всієї течії Тиси. Римляни ознайомилися з 700 км відрізком дуги гірської системи Карпат. Тоді наш край і був відкритий для Європи. Але назву гір взяли все таки із фракійської (дакійської)  мови, у якій «(s)korpa-ta» — означає « скеляста». 

Королева, ясно, ще не існувало, але його територія уже увійшла до земель цивілізованого світу,на відміну від, наприклад, Московшини.

 Королево-760

( Із книги "Королево. Історія в фрагментах")

Спробуймо зазирнути глибше, ніж 760 років!

Городище Малої Копані.

Прямо навпроти Королівського замку на правому  березі Тиси здіймається  невелика гора, заросла буковим лісом. На її вершині знаходиться славна історична пам’ятка – поселення стародавнього племені даків двохтисячолітньої давнини. Місцеві мешканці, жителі Малої Копані, називають цю гору Городищем, подібно, як у Королеві Замкову гору називають Городом. 

Мала ( як і Велика) Копаня із 1438 року належала королівським баронам Переніям під назвою Верешмарт та аж до 1944 року, і при чехах, і при мадярах, входила адміністративно до Королівського округу ( járás).

 

У кінці ХІХ ст. севлюський  учитель Йозеф Міхалік зацікавився цією місциною, бо до нього дійшли відомості про те, що тут час від часу люди знаходять різні старовинні речі. Міхалик обстежив Городище, про що опублікував статтю «Доісторичні пам’ятки Угочі» в тогочасній  будапештській пресі. Вже у 1970-х роках на цю статтю звернули увагу радянські історики і ґрунтовно взялися вивчати Городище.

«На Закарпатті археологи показали найбільшу золоту знахідку. Це — нашийна прикраса торквес, вагою 544 г, зроблена з трансільванського та уральського золота. Про це повідомив археолог, кандидат історичних наук, завідувач Археологічною музею ім. проф. Е. Балагурі Ужгородського університету Володимир Мойжес.» 

  

Цю сенсацію обговорювала вся українська преса в 2008 році. Тоді археологічна експедиція вчених Ужгородського університету під проводом професора В. Г. Котигорошка зробила дійсно разючі відкриття. Тоді протягом одного літнього польового сезону закарпатським археологам вдалося знайти  на глибині всього 10 см безліч предметів старовини - глечики з людськими кістками, зброю, керамічні вироби, жорна, пряжки. Справжньою окрасою  тих розкопок був згаданий уже торквес, який належав, очевидно, особі високого соціального стану, можливо, тогочасного вождя. Сама прикраса була розрубана на  частини, розкидані на великій площі. Спеціалісти визначили, що створена вона була десь  у  80-70 роках до н.е. Знайдені  одночасно 4 дакійських та  7 кельтських мечів також були виготовлені у  першому столітті до н.е.  Були знайдені різні інструменти  - ковальські кліщі, пробійники, зубила, долота, серпи, коси, виноградарський ніж, зброю, прикраси із срібла, бронзи та скла. Вчені припускали , що їм вдалося розкопати чи то масове поховання, чи то майданчик для проведення релігійних обрядів.

Мені вдалося тричі відвідати ці розкопки, відзняти відеофільм, який згодом демонструвався на Виноградівському телебаченні, познайомитися із керівниками експедиції професором Котигорошком В.Г. та його головним помічником Ігорем Прохненком. Монографія Вячеслава Котигорошка «Верхнє Потисся в давнину» щойно була видана ужгородським видавництвом «Карпати»  і, приємно згадати, тоді один примірник її  із дарчим підписом автора потрапив до  моєї домашньої бібліотеки.  У цій монументальній праці розглядається життя і побут племен, які жили у нашому краї від 1 млн. років до н.е. і до Х ст. нашої ери. 

  

 Науковці розповідали, що розкопки у Малій Копані проводилися понад 20 років ( і тривали ще 10 років після наших зустрічей). На горі висотою 85 метрів над рівнем Тиси вони перелопатили понад 3 гектари території, знайшли чимало речей, які дозволили однозначно встановити походження цього історичного об’єкту. Заснували його костобоки  – народність фракійського кореня, підпорядковані дакійській державі у 60-х роках до н.е. Саме тоді вони під проводом свого першого царя Буребісти проникли у верхів’я Тиси і заснували тут ряд поселень. Жила більшість даків, звичайно, на родючих рівнинах, а укріплені городища будували тільки для сховку під час воєн. Постійно у  городищах жила тільки панівна верхівка та чисельні ремісники, які володіли технологіями вироблення речей із заліза, міді, бронзи, шкіри, глини, каменю, дерева, тканин і навіть скла. Чимало цих знахідок потрапило до Виноградівського краєзнавчого музею.

Даки вміли видобувати залізну руду і виплавляти залізо, робили це зовсім недалеко – поблизу річки Ботар. Саме городище було захищене оборонним земляним валом, сліди якого збереглися й до тепер.

 

Одного разу довелося зустріти на Городищі дослідницю із Словакії пані Колнікову. Предметом її наукової спеціалізації було виробництво давньоримських  монет.  За її словами, даки навчилися чеканити тогочасні римські денарії із низькоякісного карпатського срібла, і викидали на ринок  таку кількість цих монет, що серйозно загрожували стійкості римської фінансової системи. Монети ці, вірніше, імітації монет, були значно легші за оригінали ( біля 6 г замість 9 г), втім функцію грошей у торгівлі Дакії вони  виконували. Пані Колнікова сподівалася знайти у малокопанському поселенні власне чекан, яким ці псевдоденарії продукували. Складові частини чекана ( муфти і матрицю)  знайти все ж не вдалося, але античних монет протягом 29 років розкопок було знайдено аж 50, причому  різного походження, що свідчить про активні торгівельні зв’язки  царства Буребісти з тогочасним цивілізованим світом.  Ще 22 монети знайшли місцеві жителя на своїх городах поблизу городища, правда, від цих знахідок збереглися тільки фотографії.

Під час моїх відвідин монети не знаходили. Студенти-копачі показували кераміку, бронзові пряжки, кільця,  браслети, фібули (застіжки плащів). Особливо вражали невеликі глечики  із дрібними кісточками всередині – очевидно, даки так ховали дітей. А можливо і домашніх тварин – відомостей про їхні вірування і поховальні обряди вкрай мало.

Загалом ужгородські науковці виявили і дослідили біля 45 житлових споруд, понад 100 об’єктів господарського призначення, цілі тони залишків кераміки, сотні предметів побутового вжитку. Довелося бачити, як розкопували давній  колодязь на краю урочища. Прокопали до  значної глибини, але далі заглиблюватися  було важко і небезпечно. Хто знає, які цінності навіки поховані  у його глибині! У наступному році та яма обвалилася.

Вчені ототожнюють  Городище   із Сеті-давою (дав -  значне поселення фракійською мовою), яку згадував давньоримський історик Птолемей. Втім, як заведено у науковців, існує  й інша версія - що  Сеті-дава знаходилася у сучасній Польщі. Як би там не було, у 101-106 роках н.е. імператор Траян розбив війська дакійського царя Децебала, завоював його столицю Сармізегетузу і приєднав територію теперішньої Трансільванії до Римської імперії під назвою провінція Дакія. Тоді ж римляни зруйнували  Сеті-даву, яка проіснувала близько 160 років. 

Після римлян у нашому краю залишилося дуже мало матеріальних  слідів  - лише кілька монет. Думаю, римляни були дисциплінованими вояками, не губили зброю, не розкидали гроші, посуд та  спорядження, як би то не було прикро сучасним археологам. А найближче до нас  місто вони збудували аж біля нинішньої Братіслави, воно називалося Герулата.

Експедиція Траяна в Карпати завершилися більш ніж успішно – він вивіз звідси неймовірне багатство – 20 тон золота і 40 тон срібла, до того ж захопив чимало родовищ заліза, міді, солі.

Сильно прикрашені епізоди цієї війни моє покоління бачило у помпезному франко-румунському кінобойовику 1966 року «Даки». З фільму могло скластися враження, що даки розбили римлян вщент, хоча насправді все було зовсім навпаки…

 Королево-760

( Із книги "Королево. Історія в фрагментах")

 ЗАМОК НЬОЛАБ (NYALÁB)

У селищі Королево з висоти гори Ньолаб спостерігають за плином часу руїни колись славетного замку, відомого серед місцевого люду під назвою «Город». У добу середньовіччя та ранньомодерного часу ця фортеця контролювала долину Тиси в важливому місці, де швидка вода річки звільняється з обійм гірських лещат і міцним потоком виривається на волю рівнини. 

Замкова гора, висотою 52 м (вершина – 212 м від рівня моря), вулканічного походження. Вона є справжнім геологічним дивом, тому що найближчі підвищення розташовані на значній відстані від неї. Центр фортеці, площею 52 х 47 м, в плані підовальної форми, розміщений в північно-західній частині верхньої тераси гори. По периметру розташовані житлові приміщення, які оточують невеликий внутрішній дворик з колодязем посередині. У 20 м від основної замкової споруди проходила додаткова захисна лінія з будівлею прямокутної форми. Основну і допоміжну системи укріплень з’єднував міст, побудований на масивній кам’яній підпорі з арочним отвором у центральній частині. Перед додатковою захисною лінією знаходився рів. Для контролю ґрунтової дороги – єдиного зручного підходу до замку, на південно-східній окраїні урочища, на віддалі від основного архітектурного комплексу, зведений невеликий бастіон клиноподібної форми. Весь видимий зараз комплекс споруд виник у результаті перебудови замку в XVI ст.

Рання ж історія фортеці пов’язана з другою половиною XIII ст. Околиці Королева в ті часи були улюбленим місцем полювання на зубра, ведмедя та кабана “молодшого короля” (iunior rex Hungariae) Іштвана V (1270–1272 рр.). Саме він у 1262 р. дав вказівку про будівництво на підвищенні Ньолаб біля с. Фелсас (перша назва селища Королево) мисливського будиночка – Domus regalis. Про ранній період використання споруди мова йде і в листі 1264 р. папи Урбана  IV, де він закликає Іштвана V повернути мисливський будинок матері (нікейській принцесі Марії Ласкаріні), оскільки раніше той був власністю саме королеви.

Наприкінці XIII ст. на Ньолабі зводяться кам’яні укріплення і він стає замком. З цього часу і до початку XV ст. його власники часто мінялися. В епоху Ласло IV (1272–1290 рр.) фортеця належала роду Убулфі. На початку ХІV ст. нею володів магнат Беке Боршо, а після повстання Матея Чака (1312 р.) проти угорського короля Карла Роберта Анжуйського (1301/1310–1342 рр.) в 1315 р. вона перейшла до рук Бережського жупана Томаша. Саме йому король наказав відбудувати зруйновані під час штурму королівськими військами фортифікаційні споруди. Необхідно зазначити, що під час цього взяття постраждали не тільки стіни твердині, але і загинуло багато захисників укріплень і атакуючих їх воїнів. Серед останніх був і представник славетного роду Палоці, який поклав свою голову в цій запеклій навалі.

З часом реставрований замок став центром домінії. Король Людовик Великий (1342–1382 рр.) в 1378 р. передав його синам молдавського воєводи Балку та Драгу на час перебування їх на посадах угочанських жупанів. У цей період значно активізується волошська колонізація комітату, ініційована ще після татарської навали Бейлою IV (1235–1270 рр.). За нащадків Драга (Драгфі) крім захисної функції фортеця виконувала роль культурного центру, про що свідчить переписане тут у 1401 р. Тетраєвангеліє на слов’янській мові. (Зараз зберігається у Закарпатському краєзнавчому музеї. З нагоди 610-ї річниці створення цієї памятки у Королеві встановлено памятник).  Крім родичів Драгфі в цей час на Ньолабі перебувала значна кількість гостей, яких манило до себе тепло спілкування і ароматний запах вина, десять бочок якого щорічно привозилися з церкви в Севлюші.

Ідилія безтурботного життя нащадків молдавського воєводи Саса була перервана у 1403 р. Король Сигізмунд (1387–1437 рр.) позбавив Драгфі права володіння замком, а в 1405 р. передав його Петру Перені. Не враховуючи короткого відрізку часу у другій половині XV ст., коли укріплення формально належали Баторі, Ньолаб до кінця свого існування залишався в руках роду Перені. Примітно, що для перебудови замку його власники запрсили італійського архітектора Арістотеля Фіоравенті, який більше відомий, як будівничий московського Кремля у тому вигляді, який зберігся до наших днів.

Барони турбувалися не тільки про зміцнення стін, але і про внутрішнє убранство фортеці. Славилися вони і меценатством. За фінансової підтримки Катерини Франгепан, вдови загиблого у 1526 р. у битві під Мохачем Габора Перені, в 1533 р. в Кракові у видавництві Ієроніма Вієтора були надруковані перекладені з латині в замку Нялаб Бенедиктом Комяті “Листи св. Павла на угорській мові” з коментарями (Az szenth Paal leveley magyar nyelven), які  стали першою друкованою угорською книгою. Також у Королівському замку відомий поет XVI ст. Петер Ілошваї Шеймеш написав поему про Міклоша Толді, яка пізніше лягла в основу трилогії Яноша Араня (Az híresneves Tholdi Miklósnak jeles cselekedeteiről és bajnokságáról való história). Гостював на Нялабі і видатний представник угорської лірики епохи Ренесансу – Балінт Балашші. Крім видатних людей, гостинністтю баронів Перені користувалися і відомі злодії. Серед них треба відзначити фальшувальника монет Міклоша, який саме у цій місцевості почав свою «кар’єру», увінчану стратою в Шарошпотоцькому замку. Не можна забувати і відомого своєю жорстокістю коменданта укріплень Моісея Фанчікаї. На його рахунку і катування, і вбивства, і низка інших злочинів проти люду комітату Угоча.

Завершальний етап історії Королевського замку пов’язаний з подіями після повстання Ференца Вешшелені 60-х рр. XVII ст., в якому брали участь декілька угочанських родів. Імператор Леопольд I (1655–1687 рр.) втратив довіру до дворянства Північно-Східної Угорщини, в Королевській фортеці він розмістив гарнізон на чолі з Конрадом Мейєром Бранденбурзьким і наказав зруйнувати укріплення. Перені намагалися врятувати замок і делегували до імператора віце-жупана Яноша Хартяні, але його місія успіху не мала. Наприкінці 1671 – на початку 1672 рр. стіни Ньолаба були взірвані, після чого він більше не відбудовувався.

Незважаючи на насичену подіями історію замку, донедавна на ньому і в його найближчій окрузі проводилися лише періодичні незначні археологічні пошуки. Зокрема, у ХIХ ст. два рази (1859 та 1881 рр.) знахідки з Королева надходили до Угорського національного музею (м. Будапешт). Це були різноманітні прикраси, в тому числі позолочені мідне кільце та гілка з виготовленими з коштовного каміння квітками, а також мідний натільний подвійний (“лотарингський”) хрестик. Крім того, серед матеріалів були присутні три трунні цвяхи з зіркоподібними шляпками, вкритими срібною фольгою. Дані знахідки походять зі зруйнованої місцевими мешканцями крипти-каплиці, захоронення якої пов’язані з заможними власниками замку.

Через сто років, у 80-х рр. ХХ сторіччя, біля центральної частини укріплення невеликі пошукові роботи здійснила палеолітична експедиція Музею Природи (м. Київ). Нею зібраний підйомний пізньосередньовічний матеріал.

На початку 90-х рр. минулого сторіччя, на території пам’ятки працювала експедиція Українського спеціального науково-реставраційного інституту “Укрзахідпроектреставрація”. Але роботи лише номінально називалися археологічними. Самі ж пошуки були спрямовані на визначення планування внутрішньої забудови, і, зазвичай, завершувалися на глибині 0,5 м (при реальній потужності культурного шару в цих місцях 4 – 5 м).

З 2007 р. за вивчення Королевського замку Ньолаб взялася експедиція Ужгородського національного університету. У польових сезонах 2007, 2011–2016 рр. в різних частинах пам’ятки були закладені п’ять шурфів і чотири розкопи, загальною площею 220 кв. м. Потужність культурного шару становила від 1,5 до 5,7 м. У ході робіт досліджено три житлові приміщення з кахляними печами та зібрана значна колекція матеріалу: тисячі фрагментів керамічного посуду, в тому числі імпортного, кахлі, вироби зі шкіри, кістки, каменю, скла та металу (побутові речі, ремісничий інструментарій, елементи одягу, прикраси, медальйон, жетон, текстильні пломби, монети, зброя, епітафій). Знахідки свідчать про функціонування укріплень Нялабу з кінця XIII до середини XVII ст., що повністю співпадає з інформацією письмових джерел.

З кожною новою знахідкою археологів життя насельників Королівської твердині потроху виходить з темного світу міфів і видумок до яскравого світу реалій історії. Світло археології дозволило вирвати з темряви землі свідчення про справжнє життя наших попередників на землях Притисянщини, повернути втрачений зв’язок поколінь, об’єднати міцним ланцюгом минувшину і сьогодення.

Ігор Прохненко, історик, УжНУ.

 Королево - 760 років

( Із книги "Королево. Історія в фрагментах")

Як поверталося в Королево

Королевське Євангеліє

Королевське Євангеліє ( саме так пишуть цю назву науковці) – знаменита історична пам’ятка Королева, яка дійшла до нас із сивої глибини століть. Чудова рукописна книга, створена колись у стінах замку Ньолаб, зберігається зараз у фондах Закарпатського краєзнавчого музею, і рахується фахівцями в числі найцінніших його експонатів. Особлива унікальність цього манускрипту полягає у двох написах в кінці книги, які вказують на точні місце і дату її написання, ім’я переписувача та ім’я замовника.

. 

«Съ тетраевангелие, исписáся вънелабском грáду михалевѣ избѣ, кралхазской в лѣтѣ 6909. Станиславом граматиком многогѣшним. О Христé», — йдеться у  написі зліва. Або сучасною мовою: « Це тетраєвангеліє написано в Ньолабському замку, в Михалевій кімнаті, в році 6909 Станіславом граматиком многогрішним». Необхідні пояснення: а) рік 6909 –за новим літочисленням відповідає 1401 року, б) Тетраєвагеліє в перекладі з грецької означає «четвероєвангеліє», адже в цій книзі під однією палітуркою  вміщені  канонічні благі сповіщення  чотирьох апостолів– від Луки, від Марка, від Івана та від Матвія.

На останньому аркуші написана дарча грамота людини, яка оплатила і отримала у власність  цю дуже дорогу на той час книгу Якийсь Стефан Вінц купив її , щоб утішити душу свою, жінки Марії, батьків та родичів.

Азъ рабъ Божіи. Отца и Сына и Святаго Духа и Святыя Троицу, именем Стефанъ. по прозвищу Винцъ, купихъ съ тетраеуглъ за свою душу, и подружія ми Мароу и родитель моих Андреа, и Марію и за душу татомирову и Шандрову, и про симїину и синовь моих… И дадох его попу Никітѣ», — написано у ній.

Далі Стефан Вінц наказує священику Микиті передати Євангеліє своїм нащадкам для служіння, але в жодному разі не продавати. Порушнику цієї постанови дарувальник погрожував  прокляттям. Вінци, як тепер відомо - румунська дворянська сім’я у Марамороші, вони володіли землями у долині річки Іза ( ліва притока Тиси, впадає в неї біля Сигота). Втім, цей манускрипт бачили в бібліотеці володарки замку Ньолаб Каталіни Фрагепан ще у 1550 році. Потім Євангеліє, очевидно, рушило у мандрівку церквами, скорше всього румунськими, бо знайшли його лише після Другої світової війни в бібліотеці Мукачівського жіночого монастиря на полиці з румунськими та латинськими книгами. Румуни до ХІХ століття в  богослужінні користувалися слов’янською мовою, як мадяри – латиною.

Монастир цей до 1947 року був чоловічим василіанським, але радянська влада визнала за краще ченців розігнати, а саме приміщення віддати під жіночий православний. Певна логіка в тому була, адже після війни з’явилося багато удовиць, які прагнули стати монашками. Нові насельниці монастиря запросили високоосвіченого священника, отця Василія ( Проніна) для наведення порядку у багатій бібліотеці монастиря. Там і знайшов він наше Євангеліє, одразу побачив його цінність і описав його в тогочасній пресі, а згодом передав до Закарпатського краєзнавчого музею. У 1961 році ігумен монастиря передав Євангеліє до Закарпатського краєзнавчого музею, де воно отримало інвентарний № 798 і де воно перебуває досі. Пам’ятка була сформована із 22 зошитів, у кожному з яких по вісім листів, а також половини зошита, доданого наприкінці. Усіх листів було 360, що наштовхувало дослідників на аналогії із кількістю днів у році. Утім, втраченим є один листок першого зошита, п’ятий і шостий листки 18-го зошита. Текст різних частин книги написаний уставом, півуставом, скорописом і в’яззю на блідо-сірому папері, на якому є два водяних знаки-філіграні у вигляді дзвону і половини тулуба єдинорога. Королевське Євангеліє також має оздоби: 11 заставок, різноманітних за стилем, мотивами (орнаментальні та сюжетні) та розфарбуванням. Уміщено дві тератологічні заставки, Це описано дослідницею О. Сопко у розвідці «Оздоби Королевського Євангелія 1401 року».

«У кодексі бачимо як риси традиційних оздоб ХІІ-ХIІІ ст. старовізантійського стилю, так і оздоби ХІV-ХV ст. — заставки рослинно-тератологічні, які з часом трансформувалися у нововізантійський стиль. Завершується це розмаїття оздобами з народною орнаментикою, що є впливом деяких видів декоративно-прикладного мистецтва», — пише дослідниця.

Зокрема, у рукописі є композиція у вигляді птахів-химер із рисами старовізантійського стилю, заставки у вигляді плетінки й літери-ініціали в балканському стилі і навіть народно-орнаментальні мотиви, що нагадують вишивку рушників у місцевості постання

 

Загадковою залишається особа переписувача Королевського Євангелія Станислава Граматика, тож вчені природно висловлюють різні припущення щодо цього. Так, ігумен Василь (Пронін) писав, що багатство грецизмів у рукописній книзі може свідчити про грецьку шкільну освіту переписувача. Він же задавався питанням, що означає слово  «граматик» - чи вчене звання, чи власне ім’я. Професор В. Німчук наводить кілька версій  походження переписувача:  а) переписувач міг приїхати із дружиною подільського князя Федора Коріатовича у 1393 р.; б) був місцевим. Аналізуючи післямову Станислава Граматика, лінгвіст знаходить у ній риси як української мови, так і хорватської, і сербської. Фактом є те, що у післямові до Королевського Євангелія і в дарчій грамоті помітний вплив закарпатської говірки, і в наші дні поширеної в Королеві. Однією з нез’ясованих обставин постання Королевського Євангелія є і те, з чого — з якого протографу — його переписував Станислав Граматик. Ігумен Василь (Пронін) відзначав, що, приміром, у Євангелії від Івана є розбіжність зі слов’янськими перекладами, але тотожність із грецькими текстами. Вірогідно, що Станислав Граматик не просто переписував Євангеліє, але міг частково й перекладати його.  О. Сопко на підставі аналізу художнього оформлення пам’ятки і багатства його стилів припустила, що Станислав Граматик узагалі міг використати декілька протографів для створення своєї рукописної книги. 

Влітку 2011 року  мені подзвонив молодий вчений-філолог Василь Шаркань, викладач Ужгородського Національного університету, уродженець Королева. Мова пішла про мало відоме тоді широкому загалу Тетраєвангеліє, створене 610 років тому в Королівському замку, яке зберігалося у Закарпатському краєзнавчому музеї. Мій співрозмовник був щиро здивований тим, що мені відома історія цієї Книги. Врешті виявилося, що ми обидва читали одну й ту ж працю ужгородських вчених-мовознавців В.Л. Микитася та П.П. Чучки, які її дослідили і детально описали у 1968 році. Виникла ідея організувати її 610-у річницю Євангелія, бо це була найближча кругла дата. Оскільки я мав стосунок до ЗМІ, то на мене  покладалася місія якнайширшого інформування органів влади та жителів нашого краю про саме Євангеліє, його максимальну популяризацію. Я поїхав до Ужгорода, напівлегально, за допомогою знайомого історика Людвіга Філіпа дістався до музейних запасників, де тоді зберігався дорогоцінний раритет (не був виставлений для загального огляду!), і відзняв 30-хвилинний про нього відеофільм, в якому тему Євангелія коментували Л. Філіп та О. Долгош.

.  

Фільм цей демонструвався на Виноградівському регіональному телебаченні студією «Виноградів-ТВ» і викликав у місцевої аудиторії справжню сенсацію. Адже відомо, що коли  якусь річ не показав телевізор, то її ніби й не існує. Потім написав серію статей і розіслав їх до редакцій провідних обласних газет. Інформація поширювалася і на інтернет-ресурсах. Коли урядовці та громадськість вже були, так би мовити, в курсі, почалися звернення до влади місцевих  активістів, депутатські запити – і пішло-поїхало. Для прикладу наводжу одну із тодішніх своїх статей. 

«Євангеліє з Закарпаття — найдавніша книга України, написана на папері»

    Нещодавно у Рівненській області пишно відсвяткували 450-у річницю створення Пересопницього Євангелія. Велике зібрання із цього приводу відбулося також і у Виноградові. Однак далеко не всім відомо, що набагато раніше, ніж у Пересопниці, Євангелія переписували і в закарпатському Королеві. І коли переписування книг у Пересопницьому монастирі було, так би мовити, поставлене на конвеєр, то королівський раритет є унікальним витвором.

   У фондах Закарпатського краєзнавчого музею зберігається манускрипт, якому зараз виповнюється 610 років, тобто так зване "Королівське Тетраєвангеліє" написано аж у 1401 році. Важливо, що рукопис із Королева має чітку географічну і часову прив’язку.

   Як зауважила дослідниця цінного рукопису Одарка Долгош, він належить до двадцятки українських старовинних рукописів, які мають конкретну дату створення. Більше того, є всі підстави вважати, що це найдавніший рукопис на території України, написаний... на папері. На кожному аркуші на просвіт видно чітке зображення так званого водяного знака - єдинорога.

    Вперше дослідив манускрипт відомий вчений і богослов архімандрит Василій Пронін, 100- річчя з дня народження якого, до речі, цими днями широко відмічалося на Закарпатті. Саме у своїй докторській дисертації, підготованій у 1951 році, дослідник вперше описав цей рукопис. Згодом, у 1957 році, в Празі , журнал "Православная мысль" опублікував його більш розгорнуту статтю на цю тему.

     Потім отець Василій передав Королевське Євангеліє до Ужгородського державного університету, де ним зайнялися вчені-філологи Василь Микитась та Павло Чучка. Вони встановили, що переписувач, який себе ідентифікував як "Станіслав граматик многогрішний", був місцевим уродженцем, бо в тексті зустрічається багато елементів живої народної мови. Справа в тому, що перед кожним із чотирьох канонічних текстів Євангелій містяться на кількох сторінках своєрідні вступні статті із певними поясненнями для читача щодо використання цих текстів у богослужіннях та обрядах, адресатом яких були місцеві жителі.

Власне, за Радянської влади ніхто глибоким дослідженням Королівського Євангелія не займався, адже атеїстичний світогляд тої епохи не вбачав у тому особливої цінності.

Тільки недавно працівниця краєзнавчого музею Наталія Шевніна опублікувала історичну розвідку щодо дарчої грамоти, що зберігається разом із Тетраєвангелієм. У ній ідеться, що ця книга дарується конкретному священику, "попу Микиті" на пам’ять про сім’ю дарувателя. Наведений перелік членів сім’ї цікавий насамперед тим, що імена їх виразно слов’янського походження - Радимир, Титомир, тощо.

    Особливу увагу фахівців викликає художнє оформлення тексту – віртуозно вимальовані заставки, заглавні літери, багатоколірні візерунки. Вони свідчать про високу майстерність художника, вмінні користуватись спеціальними фарбами (і виготовлювати їх), адже за 6 століть барви малюнків залишилися свіжими і яскравими.

    Хто знає, який шлях пройшла ця пам’ятка старовини, поки не опинилася у архіві Мукачівського монастиря та фондах Закарпатського краєзнавчого музею? Стан його залишає бажати кращого, бо невблаганний час залишив на його сторінках свої відмітини. Обдерта шкіра із дерев’яної палітурки, загублено кілька сторінок. Реставрація коштує дуже дорого та і навряд вона здатна відновити автентичний вигляд рукопису.

     Але сам факт існування Королевського Євангелія ще раз доводить, що ми маємо повне право гордитися історією нашого краю, високим рівнем культури наших предків і твердо знати, що наші народні традиції спираються на багату і давню духовну спадщину.

    Як було сказано - шануймося, бо ми того варті.

                                                                                         Михайло Чухран, "Голос Карпат"

   

   Енергійно взявся до організації урочистих заходів  очільник  Виноградівської райради Олег Любімов. В результаті місцеві органи влади  спільно з Національною академією наук України, Ужгородським національним університетом, Закарпатським краєзнавчим музеєм, Українською асоціацією релігієзнавців провели   30 листопада 2011 року у Виноградівському палаці Перені масштабну науково-практичну конференцію «Королівське Євангеліє ― пам’ятка духовної культури Закарпаття». На відкритті конференції виступили голова Виноградівської районної ради О.В.Любімов, голова Виноградівської райдержадміністрації Т.В. Граб, депутат Закарпатської обласної ради, керуючий справами виконавчого апарату Закарпатської обласної ради М.А. Попович, генеральний консул Угорської республіки в м. Берегові Іштван Тот, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Мілан (Шашік), єпископ Ужгородський і Закарпатський (УПЦ КП) Кирил (Михайлюк), прес-секретар Хустсько-Виноградівської єпархії УПЦ МП Йоан (Шандра). Потім до роботи приступили науковці – лінгвісти, релігієзнавці, історики, мистецтвознавці. Було представлено понад 40 наукових праць, у яких прискіпливо розглядалися окремі аспекти вивчення  унікального Королевського Євангелія.

Представники Закарпатського краєзнавчого музею привезли на конференцію оригінал Королевського Євангелія, що створило особливу духовну атмосферу, адже через більше ніж 6 століть ця Книга знову побувала на  місці свого  створення. Тоді ж було прийнято рішення про факсимільне видання Євангелія.

Потім учасники юбілейних заходів відправилися в Королево, де відбулося урочисте відкриття та освячення пам’ятного знаку «Королевському Тетраєвангелію».

 

  Автором пам’ятника став виноградівський архітектор Василь Черкун, а виготовили його з півторатонної  брили червоного мармуру, занесеної  Тисою в наш край під час катастрофічної повені 2001 року. 

     До спорудження пам’ятника та благоустрою території навколо нього долучилися  підприємці, народний депутат Станіслав Аржевітін, депутат районної ради Федір Ісайович, інші спонсори та меценати. На святковому заході їх нагородили грамотами та іншими почесними відзнаками.

Пам’ятник освятили єпископи Мілан Шашік, Кирил  та група священників православної церкви Московського патріархату.  Завершальним акордом свята стало виконання хором викладачів Королева пісні «Боже великий, єдиний», яку підтримали всі учасники заходу.

 

                                         

Дослідники рукописної спадщини: мистецтвознавці, мовознавці, історики, дизайнери на чолі з кандидатом мистецтвознавства Одаркою Сопко (Долгош) із Закарпатського художнього інституту, різнобічно вивчили середньовічну богослужбову книгу, оцифрували її і за сприяння Закарпатської обласної ради у 2016 році видали 100 факсимільних примірників Євангелія. Облрада виділила на це 180 тис. грн. Пам’ятку виготовили не для продажу, а для бібліотек, музеїв та наукових закладів, — щоб усе більше вчених могли приєднатися до студій над Королевським Євангелієм. Керівниця проекту «Рукописна спадщина Закарпаття. Факсимільне видання Королевського Євангелія 1401 р.» Одарка Сопко (Долгош) проводила її презентації по всі Україні і тепер примірники видання  є, наприклад,   у Національній бібліотеці ім. Володимира Вернадського,  бібліотеці Українського Католицького Університету у Львові, в Музеї історії релігії в Чикаго. У Королево передали 3 екземпляри –в місцеву  бібліотеку та двох церков, один примірник передано у Виноградівську публічну бібліотеку. 

   

 До ювілею було виготовлено чудовий кольоровий буклет “Королевське €вангеліе: 610 років”. А у  червні 2012 р. було випущено поштову листівку «Королевське Євангеліє 1401 р.», на якій художник  зобразив два фрагменти тексту книги, фотографії пам’ятного знаку та руїн   замку Ньолаб.

 

 Пригадую, що на презентації поштової листівки у актовому залі Королівської ЗОШ №1 науковці  запропонували спорудити Музей Королевського Євангелія, навіть був показаний його архітектурний проект, досить детально продуманий. Але з часом ентузіазм можновладців , що називається,  «перегорів»… 

Факсимільне видання зараз можна побачити ще і  в обласній бібліотеці імені Федора Потушняка та університетській бібліотеці. Оригінал знаходиться  у фондах обласного краєзнавчого музею, звідки його для загального огляду не виставляють, так що автор  є одним з небагатьох людей, які тримали цей раритет у руках, гортали його сторінки і читали тексти…

  Таким є   Королівське Тетраєвангеліє у  наші дні, коли йому виповнюється вже  620 років.

 Королево - 760 років

( Із книги "Королево. Історія в фрагментах"

Статуя Королівської Богородиці

У старому районі Королева навпроти римо-католицької церкви, де від вулиці Шевченка направо в напрямку Тиси відгалужується вулиця Вароді, майже три десятиліття стоїть скульптурне зображення  Пресвятої Богородиці. Стоїть вона на невисокому постаменті, викладеному керамічною плиткою, в оточенні чотирьох струнких стовпців, які підтримують купол, утворюючи ошатний павільйон. По периметру споруда огороджена  декоративною огорожею. В другу сходинку постаменту вмурована камя'на плитка з угорським  написом  

 

« VIGYÁZZ REÁNK ÉDES ANYÁNK»

ÁLLITATTÁK :

PEVCSI BÉLA és CSALÁDJA

1942 szept. 8.

У перекладі це означає

«БЕРЕЖИ НАС МИЛА НАША МАТИ»

СТВЕРДЖУЮТЬ

ПЕВЧІ БЕЙЛА З СІМ’ЄЮ

1942 вересень 8.

« VIGYÁZZ REÁNK ÉDES ANYÁNK» - це слова з приспіву відомої народної духовної пісні «Ó, áldott Szűzanya», що означає «О, благословенна Богородице» .

  Поява цієї статуї в Королеві має свою мелодраматичну історію, достойну того, аби переказати її широкому загалу.

В 1939 році в Королево прибув молодий солдат Певчі Бейла для проходження військової служби. В око йому впала симпатична королівчанка, між ними закрутився бурхливий роман, який, згідно з мелодраматичними канонами завершився щасливим весіллям. Скоро, на радість батькам, народилася донечка. ( Втім, деякі всезнаючі сусідки казали, що до новоспеченого чоловіка приїхала колишня його коханка і залишила йому, яко весільний подарунок, своє незаконнонароджене від Бейли дитя). Як би там не було, дитинка благополучно зростала  в сімействі Певчіїв, та раптом важко захворіла. Всі лікарі попри щедрі гонорари від неї відступилися і вже закликали змиритися із невідворотністю болісної втрати. У відчаї Бейла Певчі звернувся до народного цілителя, попросту кажучи, знахаря із села Гудя на ймення Лазарь. Той викупав дитину у відварі якихось трав, цілий сніп тих трав дав з собою на дорогу із інструкцією щодо їх вживання, а головне – переконав нещасного батька, що допоможе йому глибока віра у милість  Святої Діви і  великі пожертви. 

 Бейла Певчі приніс перед церковним вівтарем урочисту обітницю щонайпочесніше вшанувати Богородицю, якщо дитинка одужає. І сталося диво – смертельно хвора дівчинка зцілилася!

У знак подяки і на виконання своєї обітниці Певчі Бейла встановив перед церквою фігуру Богородиці, привезену з міста Егер. Стояла вона посеред невеликої площі, (не там, де тепер – скраю), на великому камені, до якого і прикріпили пам’ятну табличку з андезиту.

Стояла ця статуя недовго. Невдовзі після приходу комуністичної влади  церковного куратора Доврія викликали на сільраду і зажадали статую прибрати, погрожуючи, що знесуть її трактором. Вірники одразу зібрались і занесли статую до церкви, де вона простояла зліва від вівтаря понад 50 років.

Уже після Другої Тисової повені, тобто після 2001 року, взявся повернути  її на колишнє місце під відкритим небом, один успішний тоді підприємець, депутат Іван М. Розказують, що його старенька мати, важко і довго хворіючи, казала сину, що лиш тоді над нею змилостивиться Свята Діва і припинить її страждання, якщо він частину своїх статків віддасть на відродження первісного  її міцезнаходження – перед церквою. За новим уже проектом, площадка з цією композицією мала бути ще і обсаджена туями, але це вже не зробилося.

Так і сталося. І депутатова мати незабаром у мирі спочила. До речі, плита з написом, що був зроблений ще в 1942 році, залишилася у цілісності – вона вмонтована у сучасний п’єдестал.

 

Десь років 15 тому дочка Певчія, якій і була присвячена фігура Богородиці, приїхала з Угорщини в Королево, на  малу батьківщину, щоб на власні очі переконатися у реальному існуванні свого диво-оберегу. Вже зріла жінка, мати і бабуся, довго стояла перед статуєю, молилася і плакала, вшановуючи чудо, яке колись врятувало її життя.

 Королево - 760 років

( Із книги "Королево. Історія в фрагментах" )

Замкова каплиця

На Гóроді, як у Королеві називають Замкову гору, уже майже 500 років стоїть каплиця. Не раз ремонтована, понищена, але зараз повністю відроджена, вона і сьогодні повноцінно служить вірникам королівської римо-католицької конфесії. Історія її тісно пов’язана із історію самого замку Ньолаб, більше того, сам замок вона надовго пережила.

У 1526 році під містом Могач відбулася битва угорсько-чесько-хорватського війська під проводом короля Лайоша ІІ проти османської армії Сулеймана І Пишного. Маючи 5-кратну перевагу у живій силі та артилерії, турки за якихось 2 години буквально знищили християн. До речі, турецьке військо складалося у більшості з яничар – потуречених балканських слов’ян.

У трагічній битві загинув сам король Лайош ІІ, а з ним ще й весь цвіт центральноєвропейського дворянства, в тому числі Габор Перені, тодішній володар Ньолабу. А замок перейшов у власність його вдови – Катерини Франгепан. Певний час у фортеці навіть зберігалася корона останнього угорського короля – трансильванського воєводи Яноша Заполяї , що свідчить про неабияку оборонну потугу замку.

У 1530 році Янош Перені, син Габора, побудував на горі невелику каплицю, на пам’ять про загиблого батька. До слова, султан Сулейман І цього ж року справив пишне весілля - узяв собі знамениту згодом українку Роксолану.

 

Каплиця пережила непрості часи Реформації та Контрреформації, загибель замку, переїзд родини Переніїв у палац в Севлюші, але загалом служила людям аж до 1944 року, коли навколо неї розмістився радіотехнічний взвод Червоної армії ( з 1946 – Радянської). У першу ж зиму солдати зірвали дах, двері, вікна, словом все дерев’яне начиння і спалили у своїх буржуйках. Потім зруйнували і самі стіни, адже за їхньою логікою, це був хороший орієнтир для чужоземної авіації. Згодом солдатів перевели у колишній особняк лікаря  Еліаша Стернберга на Ровжаші, де вони і далі бешкетували. Солдатські гени проявилися тоді у циганському таборі, коли підряд народжувалися   діти  арійського типу - блондини з блакитними очима.

Місцевим жителям було суворо заборонено підніматися на Город, але житель підзамчої вул. Партизанської Янош Токач ( на прізвисько Йонда) маючи тоді всього 15 років, бачив увесь процес руйнації та зумів врятувати тоді від знищення маленький бронзовий дзвін. Його сім’я, обгрунтовано побоюючись репресій, подарувала цей дзвін будівельникам церкви в Дубовому, що саме тоді споруджувалася. Після падіння радянської атеїстичної диктатури Янош Токач, який у 90-х роках став заступником куратора місцевої римо-католицької громади, першим подав ідею відбудови каплиці. Спочатку мало хто вірив, що це могло би досягти успіху. Але завдяки наполегливості пана Токача та церковного куратора Імре Доврія все раптово змінилося: навесні 1992 року місцева рада прийняла рішення на підтримку цього задуму. Будова велася за планом, максимально наближеним до оригінальної каплиці, за допомогою Яноша Леві, тодішнього головного архітектора міста Донецька, (якого з тих пір не стало).

 

У перший день будівництва 57 чоловіків зголосилися працювати до кураторів Яноша Токача та Імре Доврі. Усі допомагали як могли - грошима, роботою, навіть ті, хто ніколи не був у храмі. Під час збору, організованого церквою, пожертви отримували з усього Закарпаття, від Ясіня до Ужгорода, а також від угорських благодійників. Місцеві греко-католицькі віруючі також надавали фінансову допомогу будівельникам, проявивши несподівану солідарність. Деревину безкоштовно привозили з лісництва в Міжгір’ї, цеглу отримували поза чергою на цегельному заводі в Великій Паладі, а циганський барон дав бляху для покрівлі за півціни. Чимало потрудився Йовшко-бачі Райчинець. Петро Cтріжак безкоштовно виконував бляхарську роботу, Кароль Фізі та Василь Якубець безкоштовно писали святі зображення на стінах церкви та на хресті перед входом. Власний дзвін з Дубового не повернуся, але виручила церковна громада з села Гудя, яка подарувала дзвона із свого цвинтара.

 

Нарешті, 8 вересня 1993 року, у день Різдва Пресвятої Богородиці, каплиця була освячена, ставши символом єдності всіх людей Королева. На стінах обабіч вхідних дверей зараз можна побачити зображення – як виглядала каплиця у 1530 і 1922 роках.

  

У 2013 році у каплиці було встановлено і урочисто освячено пам’ятну таблицю на честь видатної події в історії угорського народу. На таблиці вибито такий текст : A királyházi Nyalábvárban 1532-ben fordította Komjáthy Benedek magyar nyelvre Pál apostol leveleit, melyeket 1533-ban Krakkóban adtak ki „Epistolae Pavli lingva hvngarica donatae. Az zenth Paal leveley magyar nyelven” címmel. Állíttatta: Magyarország Beregszászi Konzulátusa, a Pro Сultura Subcarpathica és a KMKSZ Nagyszőlősi Járási Szervezete 2013”

Поруч приведений український переклад: «У замку Ньолаб в Королеві в 1532 році Бенедек Комяті переклав листи апостола Павла угорською мовою, які були видані в Кракові 1533 року «Epistolae Pavli lingva hvngarica donatae. Листи святого Павла на угорській мові”. Підтверджують: Консульство Угорщини в Берегові, Pro Cultura Subcarpathica та Районна організація KMKС Виноградів, 2013».

 З того часу щороку 8 вересня, вірники католицької влаштовують урочистий хресний від церкви Петра і Павла (по вул. Шевченка) до цієї каплиці, вшановуючи Богоматір, на честь 

якої і освячена ця споруда

.  

Каплиця колись слугувала і місцем поховання ( криптою) членів родини Перені протягом ХV-XVII cт.; ходять легенди, що там навіть поховали короля Уласло ІІ (Владислава ІІ Ягеллона), хоча насправді той похований у Секешфегерварі.

У 1858-59 роках експедиція новоствореної Академії наук Угорщини провела розкопки цих поховань і у підземному коридорі знайшла безліч цінних речей. Цитую : «Чудові костюми, золоті та срібні прикраси, золоті та срібні ланцюжки та кільця, браслети з рубінами в стилі рококо, з чорного граніту вирізьблені портрети ( медальйони) та статуї стародавніх угорських королів - Святого Іштвана, Святого Ласлова, Святого Імре». Були там і золоті речі та портрет із ініціалами графині Зічії Сейчі  без вказання дати. Велику кількість знайденого тепер можна побачити в Національному Угорському музеї в Будапешті, але не менше знахідок по дорозі до столиці «розгубилося». Чорні археологи і тоді процвітали. 

Мені розповідали поважні  старожилки з Веряці, що у 1920-х роках, будучи 12-13-річними дівчатами, якось перед Великоднем зібралися каплицю прибрати та прикрасити перед якимось святом. Прихопили з собою свічки, бо задумали таємно від дорослих спуститися по темних сходах у тунель під тим місцем, де зараз є олтар. Зійшовши на глибину кількох метрів, сміливі дослідниці дуже злякалися, бо дихати стало важко, а свічки погасли із-за відсутності кисню. Довелося панічно тікати. 

Російські солдати цей хід у 1946 році засипали. Очевидно, сходи вели до колишньої крипти Переніїв, але згадка про їх існування дала поштовх для створення легенди про існування підземного ходу з Королева до Хуста. Там був похований Тібор Допші, останній власник маєтку, в якому тепер школа мистецтв.

Зображення каплиці міститься на гербі Королева за малюнком професора Яноша Вароді-Штейнберга.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=1223257918485503&id=100024039197454

 До .760-річчя Королева

Забута війна 

Квітень 1919 року на Притисянщині 

     У минулому столітті Європа пережила дві страхітливі світові війни. Від Волги до Атлантичного океану у жорстоких битвах гинули мільйони людей, зникали з лиця планети цілі міста і села. Здавалося, ці смертоносні події оминали нашу Срібну землю, адже фронти дійсно пролягали далеко за межами Закарпаття і місцевих жителів не торкнулися жахи бойових дій, за винятком, звичайно, мобілізованих у діючі армії різних держав. Така собі нібито  нейтральна Карпатська Швейцарія. 

       Але саме у квітневі дні 1919 року  на території Виноградівщини точилися такі запеклі бої, яких тут не було з часів князя Ференца ІІ Ракоці.

      Перша світова війна ( або як тоді її називали - Велика Війна) закінчилася підписанням мирного договору у Парижі 11 листопада 1918 року. Однак Румунія, що воювала на боці Антанти, за день до того, тобто 10 листопада 1918 року,  оголосила власну війну Центральним державам і розпочала наступ на Угорщину, де тоді панував  хаос післявоєнного безвладдя (щось подібне до анексії Криму, чи не так?). Поки лідери країн- переможниць довго мудрували над новим устроєм  Європи, румунська армія потихеньку  займала Трансільванію та  Підкарпатську Русь, міняючи на свій розсуд кордони.

Спочатку це легко вдавалося, адже австро-угорської армії вже не існувало, а Угорська Радянська Республіка, що виникла у березні 1919 року,  свої збройні сили тільки формувала. Втім, формування проходило досить успішно, адже за лічені дні до лав Русинського батальйону та Червоної Русинської дивізії записалося до 6 тисяч добровольців, які тільки-но повернулися з фронтів Великої Війни і ставали на захист Руської Крайни – русинської автономії в складі революційної  Угорщини. Ще близько двох тисяч бійців налічувалося у Сейкельській дивізії, ящо займала позиції на  південному фланзі оборони Підкарпаття. Однак румунські війська мали тотальну перевагу у чисельності вояків, а особливо у озброєнні –  Антанта щойно передала їм найсучаснішу зброю (зокрема кулемети та  артилерію), боєприпаси та спорядження на 100 тисяч солдатів. 

   16 квітня 1919 року  румунські збройні сили перейшли демаркаційну лінію в районі Мармарош-Сигот – Великий Бичків  і фактично в режимі легкої прогулянки вже до 20 квітня зайняли долину Тиси в напрямку Солотвино – Тячів -  Буштино - Хуст. Дуже швидко капітулювала Сейкельська дивізія, дозволивши цим обходити Угочанський комітат з півдня. 

       Але тут прогулянка скінчилася. На шляху загарбників стала Червона Русинська дивізія, утворена здебільшого із робітників Королева та Севлюша, людей загартованих, із бойовим досвідом;  вони добре вміли і захищатися, і наступати. На допомогу королівчанам прибув із Чопа бронепоїзд, один з трьох, які мала у  своєму розпорядженні Руська Крайна. 

 

21 квітня на лінії Королево-Велика Копаня на правому березі Тиси розпочався жорстокий,  кровопролитний бій. Досить сказати, що загинуло біля 50 червоноармійців і було поранено до півтори сотні. Втрати агресорів були приблизно втричі більшими. Більше того, Русинська дивізія, перемоловши авангард наступаючих, перейшла у контрнаступ і відкинула ворога до Хуста. Відзначилися в цьому бою Дорі Бейла, Годгазі Михайло, Сирохман Ласло, Келемен Ференц, Чернянчук  Михайло.

     Автор цих рядків у шкільні роки ходив до королівських старожилів, безпосередніх учасників цього бою, записуючи їх спогади, треба визнати, дуже шокуючі для школяра своєю кривавістю. Зошит із записами я віддав учителю історії, однак тоді, як і тепер, події квітня 1919 року залишалися поза офіційною увагою усіх минулих і теперішніх можновладців. 

    Дочекавшись підкріплення, румуни знову атакували Королево. Цього разу   захисники залізничного селища відступили до Севлюша, обороною якого керував місцевий учитель С. Кутлан, уповноважений будапештського уряду по Угочанському комітату. 

     Пригадую оповіді старожилів, що румуни зайшли до нашої місцевості саме на Великдень, коли люди прийшли з церковної служби і якраз збиралися розговітися свяченою паскою. Чужоземні вояки вдиралися до осель і безцеремонно відбирали все приготоване до святкової гостини – паски, ковбаси, мальовані яйця. За супротив жорстоко били. Цей день місцеві жителі  ще довго пам’ятали як «голодний Великдень», бо окупанти не залишали в хатах ані крихти їстівного.

 

     Ціною великих втрат румуни таки вдерлися до Севлюша,  де одразу   розпочали дикий терор, прагнучи помститися його жителям за непокору і збройний опір. Вони масово розстрілювали полонених, били і катували будь-кого, запідозрюваного у нелояльності. Сумнозвісні  «25 румунських» місцеве населення запам’ятало надовго, адже рани на спинах від румунських палиць заживали дуже важко. Вже 27 квітня румунська армія захопила Берегово та Мукачево, де шлях їм перегородили Чеська Армада, яка румунам вже була, як кажуть, «не по зубам». Окупанти займали 65% території нашого краю  аж до липня 1920 року, коли Тріанонський договір остаточно визначив кордони новоствореної Чехословацької республіки. Із окупованих земель румуни виторгували собі тільки частину Мараморощини на лівому березі Тиси, де знаходився Мараморош-Сигот та 14 русинських сіл. Так закінчився румунський  похід на Підкарпатську Русь.

    Червона Русинська дивізія у складі Угорської Червоної армії ще 10 днів обороняла Чоп уже від чехословаків ( Чоп, між іншим, до 1944 року був словацьким і тільки Сталін забрав його до складу Закарпатської України - квазідержавного утворення, що існувало до січня 1946  року). Бойовий шлях дивізії завершився після так званого «Північного походу» із Мішкольця на Словаччину. Русинські вояки  зуміли взяти Кошіце та Пряшів, але велика європейська політика поклала край Угорській революції, а разом з тим  спонукала скласти зброю її воєнним формуванням.

    Така трагічна сторінка є в історії нашого краю. На жаль, вона майже забута, хоча пам’ять про  наших земляків, які наклали головою на берегах Тиси в далекому квітні 1919 року, заслуговують на достойне відзначення. Кров, пролита за Батьківщину, хоч би якою вона не була у очах зажерливих сусідів, є безцінною. Вони добровільно  віддали життя  у благородній боротьбі за свободу своєї рідної землі; не їх вина, що кожна наступна влада  вшановувала тільки власних героїв, створюючи власні пантеони і не цінуючи  попередніх. 

    За збігом історичних обставин саме на цьому місці розгорталися трагічні події 15 березня 1939 року, коли воїни Карпатської України, багато яких походило з Королева, вступили в нерівний бій  з гонведами  Міклоша Гортія.  Навіть їх прізвища співпадали із героями 1919 року.

 От таке місце бойової слави королівчан!

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=1231144647696830&id=100024039197454

 До 760-річчя Королева

Допші (Dapsy)

По вулиці Шевченка в Королеві розкинувся старий парк, в глибині якого височить старий великий будинок незвичної архітектури. Старожили цю садибу називають Допші за іменем колишнього її власника. 

Дрібні шляхтичі Допшії жили в Королеві недовго, але були людьми далеко не рядовими. 

Їх рід відомий в історії Мадярщини з ХVI століття, коріння його ростуть із комітата Абауй, області на півночі країни. Прізвище походить від географічної назви Допша - так називається пустельна місцевість у Банськобистрицьому краї Словаччини. Puszta Dopsa – окрайчик паннонського степу під самими Татрами.

Перші Допшії володіли цією невеликою  територією з давніх давен і писалися гордо Dapsy de Dapsa. Виходці з цієї  родини не займали  високих державних посад, проте були людьми освіченими, часто ставали вчителями, священиками, службовцями. 

У 1853 році в містечку Путнок у сім'ї Самуеля і Клементини Допші народився син Олодар, якому судилося зробити успішну кар'єру. Мав 8 братів та сестер, та все ж вивчився на юриста і по протекції далеких родичів Переніїв (словацької гілки) опинився на службі в комітаті Угоча. В містечку Нодьсоллоші ( Виноградові) зайняв посаду архівіста (főlevéltáros).

  Тут зустрів і покохав юну Петронеллу Перені, внучку славнозвісного Жигмонда Перені, героя визвольної війни 1848-49 років. У шлюбі вона принесла в дар   коханому не лише свою молодість і красу, а й величенькі земельні наділи-телеки навколо  Кірайгази та стару занедбану садибу під Замковою горою. Молода пара активно взялася облаштовувати сімейне гніздечко. На місці старого побудували новий розкішний будинок, навколо розбили пишний парк, насадивши рідкісні тоді платани, акації та каштани. Такі дерева, до речі, ростуть і в маєтку Переніїв по вулиці Вароді, деякі з них досягли пяти метрів  у обхваті – сам міряв. Росли там і дерева з родини горіхових, які ми, діти, називали «ковкусами» Плоди їх були дуже твердими, а серцевина зовсім несмачною. Потім тільки автор дізнався, що це були т. назв. манчжурські горіхи, садили їх за красивий вигляд – високі, стрункі, зі своєрідним  листям.

   Стати зятем могутнього клану Переніїв було вигідно, але і в зяті барони кого попало не брали.

У сімї Олодара та Петронелли в 1886 році народився син Тібор. Хлопець пішов по стопам батька, вивчився в Будапешті на юриста. Повернувся на роботу в Угочу, працював молодшим суддею в Кірайгазі. Ця посада передбачала виконання суддівських та адміністративних обов'язків, щось типа теперішнього голови держадміністрації. Такого молодшого чи підлеглого суддю  (szolgobiró) на посаду призначали. Можна би порівняти його із теперішнім старостою, але функції старост зараз перебувають у такому розмитому стані, що порівняння таке буде некоректним.

Старший Допші, архівіст Олодар раптово помер у віці 54 років, так і не побачивши внуків. 

 

. Крок трошки вбік –шовгориня Олодара  теж звалася Петронелла Перені . Вийшла заміж за іспанського підданого ( увага!) Аугуста Хуго Леопольда Ігнаца Марі цу Салм- Рейффершейд-Раца. Жила у Відні. Народила двох дітей –дочку Марію-Терезію-Ігнацію- Жозефу та сина (ще раз увага!) по імені Ніклас-Марія-Йозеф-Франц-Еріх-Зігмунд-Август-Ігнацій  цу Салм- Рейффершейд-Рац. Клас!

Тібор Допші з дитячими іменами не заморочувався. Одружився у 1910 році, взяв Анну Кулчар із Нодь Іди (село в Словаччині), народив з нею трьох дітей – Анну, Олодара і Петронеллу. Ну як же без Петронелли! За спогадами старожилів, мав хороші доходи із землі, бо запроваджував нові сорти зернових, завозив продуктивну племінну худобу, купляв сучасну сільськосподарську техніку.

Тут почалася Світова війна. Спокійне життя  багатодітної сім'ї порушилося. На голову  Тібора Допші впали безліч нових обов'язків  - забезпечення мобілізації, сприяння безперебійній роботі транспорту, облік продовольчих ресурсів – зерна, картоплі, коней, корів. Багатьох робітників забрали до війська. Ціни на продовольство зросли, однак відповідно зросли і доходи Допшія, як постачальника харчів для армії.

Та і по службі робив успіхи – пішов на підвищення і став  головним суддею Угочі (főszolgabíró). Ця посада була вже виборною,  виборцями були тільки дворяне –нямеші.

У 1918 році стало ясно – війна програна, Австро-Угорщина почала розпадатися. У центральному уряді виникла ідея створити на національних окраїнах автономні утворення. Так з'явилися Руська Крайна – квазідержава русинів під Карпатами.  Угочу розділили на чотири округи, центром одного з них стала Кірайгаза. Сюди входили: Велика і Мала Копаня, Рокосово, Мала і Велика Тарна, Овошпоток і Бочко (зараз Румунія), Веряця, Горбки, Новоселиця, Теково, Сасово, Гудя, Крива, Велятино. 

Очолив цей округ (járás) звичайно, найдостойнійший -  доктор  Тібор Допші. 

9-10 грудня делегація з Підкарпаття зустрічалася в Будапешті з найвищими урядовцями  для узгодження всіх тонкощів тодішньої децентралізації. Від Кірайгази було двоє – Добрицький Юрій та Волинчак Іван. Однак хід подій пішов не так, як задумувалося. В Мадярщині сталася революція. До влади в Королеві ненадовго прийшла пролетарська Червона армія, 

В селі був створений комітет, до якого увійшли Годгазі, Чернянчук, Маринич, Пінтє та інші. Потім три  роки панували румуни. Зрештою,  настав спокій і Допшії опинилися у державі Томаша Масарика. Ясна річ, що служба на чехословацький уряд стала неможлива. 

 І тут пішли земельні реформи. Спочатку у 1920 році відібрали землю, залишивши рівно 100 га, а у  1929 році запропонували продати державі і залишки.  Старші Допшії погодилися, бо мусіли, але жити в  Королеві і надалі не захотіли. Тай утримувати велику 4-хгектарну садибу під Замковою горою  не мали змоги. Дві дочки повиходили заміж і облишили батьківський дім, а старші Тібор та Анна покинули батьківщину і жили потім чи то у Відні, чи то у Канаді, як багато хто з їх родичів Переніїв. Розказують, старі люди, що в Королеві «на газдівстві» залишився юний Олодар, але щастя тут не мав. Залишившись без нагляду, хлопець ударився у відчайдушні розваги. Часто їздив у «Теплицю» - ресторан на околиці Виноградова, у лісі напроти сучасного санаторію. Там тоді процвітали картярські ігри, водилося чимало веселих дівчат. Їздив туди на коні чи не щодня. Якось під Чорною горою переїхав річковий міст, а паралельно дорозі залізницею саме рухався поїзд. Легінь чи то уявив себе гусаром, чи то  бетяром, пришпорив коня тай рвонув галопом навперегонки з «ріхликом».

Кінь на повному скаку спіткнуся і скинув  бідолаху  на каміння. Так урвався родовід Допшіїв у Королеві.

Чеська влада використовувала приміщення  маєтку ( його, до речі, забрав у заставу банк за борги) під різні потреби - тут були поштові служби, пожежники, жандармерія. При угорцях розмістили тут німецький госпіталь, пацієнтів-німців тут так і не дочекалися, мадярів  не брали, так що медики запам'яталися лише тим, що часто проводили танцювальні вечеринки, куди запрошували місцевих дівчат.

Після війни нова влада у приміщені націоналізованого маєтку облаштувала вечірню школу, а коли потреба в такому виді освіти відпала - школу музичну. На місці колишньої стайні побудували пожежну частину. Роботою вона, на щастя, не завантажена. У глибоких солідних підвалах основного будинку торгівельні організації колись мали продовольчі склади.  Колись у літні місяці тут облашовували дитячий садок – столики та стільчики ставили в ряди прямо під крислатими деревами і діти, маючи від чистого повітря чудовий апетит, із задоволенням тут годувалися. Коли дозволяла погода, то тут таки і спали після обіду, а коли дощило - переходили у задні кімнати маєтку. Цих кімнат зараз  нема –їх знеcли у 1990-х роках із-за аварійного стану. Потім середня  школа організовувала тут літній піонерський табір на три зміни. Потім там розмістили автошколу, пожежну частину, школу мистецтв, займаються тут і учні Королівської ЗОШ № 2.

Дитинство моє пройшло на території Допшіївського маєтку. Пам’ятаю, як текла з рота слина, коли вантажили на вози з підвалу трьохкілограмові жерстяні банки-«бадоги» із халвою. Втім, у половині випадків слина текла даремно, бо в таких же банках возили і томатну пасту, але я  в силу дошкільної неграмотності, прочитати етикетки не вмів і лакомився впусту.

Які  ігри у просторому парку щодня і щовечора  велися дітворою! Ціца, прятанки, штандер… всього і не згадаю. Вікна вечірньої школи світилися до півночі, а під тими вікнами діти  то гризли «лопатки» - солодкі стручки акації, то ловили чірімбогари ( хрущі), то збирали в траві гладенькі, мов лаковані, каштани, то намагалися розтовкти «ковкуси»…а мати, чи бабуся не журилися за дітей, бо знали, що вони на надійному місті – на Допшію!

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=1231573450987283&id=100024039197454