Королево - 760 років

( Із книги "Королево. Історія в фрагментах" )

Замкова каплиця

На Гóроді, як у Королеві називають Замкову гору, уже майже 500 років стоїть каплиця. Не раз ремонтована, понищена, але зараз повністю відроджена, вона і сьогодні повноцінно служить вірникам королівської римо-католицької конфесії. Історія її тісно пов’язана із історію самого замку Ньолаб, більше того, сам замок вона надовго пережила.

У 1526 році під містом Могач відбулася битва угорсько-чесько-хорватського війська під проводом короля Лайоша ІІ проти османської армії Сулеймана І Пишного. Маючи 5-кратну перевагу у живій силі та артилерії, турки за якихось 2 години буквально знищили християн. До речі, турецьке військо складалося у більшості з яничар – потуречених балканських слов’ян.

У трагічній битві загинув сам король Лайош ІІ, а з ним ще й весь цвіт центральноєвропейського дворянства, в тому числі Габор Перені, тодішній володар Ньолабу. А замок перейшов у власність його вдови – Катерини Франгепан. Певний час у фортеці навіть зберігалася корона останнього угорського короля – трансильванського воєводи Яноша Заполяї , що свідчить про неабияку оборонну потугу замку.

У 1530 році Янош Перені, син Габора, побудував на горі невелику каплицю, на пам’ять про загиблого батька. До слова, султан Сулейман І цього ж року справив пишне весілля - узяв собі знамениту згодом українку Роксолану.

 

Каплиця пережила непрості часи Реформації та Контрреформації, загибель замку, переїзд родини Переніїв у палац в Севлюші, але загалом служила людям аж до 1944 року, коли навколо неї розмістився радіотехнічний взвод Червоної армії ( з 1946 – Радянської). У першу ж зиму солдати зірвали дах, двері, вікна, словом все дерев’яне начиння і спалили у своїх буржуйках. Потім зруйнували і самі стіни, адже за їхньою логікою, це був хороший орієнтир для чужоземної авіації. Згодом солдатів перевели у колишній особняк лікаря  Еліаша Стернберга на Ровжаші, де вони і далі бешкетували. Солдатські гени проявилися тоді у циганському таборі, коли підряд народжувалися   діти  арійського типу - блондини з блакитними очима.

Місцевим жителям було суворо заборонено підніматися на Город, але житель підзамчої вул. Партизанської Янош Токач ( на прізвисько Йонда) маючи тоді всього 15 років, бачив увесь процес руйнації та зумів врятувати тоді від знищення маленький бронзовий дзвін. Його сім’я, обгрунтовано побоюючись репресій, подарувала цей дзвін будівельникам церкви в Дубовому, що саме тоді споруджувалася. Після падіння радянської атеїстичної диктатури Янош Токач, який у 90-х роках став заступником куратора місцевої римо-католицької громади, першим подав ідею відбудови каплиці. Спочатку мало хто вірив, що це могло би досягти успіху. Але завдяки наполегливості пана Токача та церковного куратора Імре Доврія все раптово змінилося: навесні 1992 року місцева рада прийняла рішення на підтримку цього задуму. Будова велася за планом, максимально наближеним до оригінальної каплиці, за допомогою Яноша Леві, тодішнього головного архітектора міста Донецька, (якого з тих пір не стало).

 

У перший день будівництва 57 чоловіків зголосилися працювати до кураторів Яноша Токача та Імре Доврі. Усі допомагали як могли - грошима, роботою, навіть ті, хто ніколи не був у храмі. Під час збору, організованого церквою, пожертви отримували з усього Закарпаття, від Ясіня до Ужгорода, а також від угорських благодійників. Місцеві греко-католицькі віруючі також надавали фінансову допомогу будівельникам, проявивши несподівану солідарність. Деревину безкоштовно привозили з лісництва в Міжгір’ї, цеглу отримували поза чергою на цегельному заводі в Великій Паладі, а циганський барон дав бляху для покрівлі за півціни. Чимало потрудився Йовшко-бачі Райчинець. Петро Cтріжак безкоштовно виконував бляхарську роботу, Кароль Фізі та Василь Якубець безкоштовно писали святі зображення на стінах церкви та на хресті перед входом. Власний дзвін з Дубового не повернуся, але виручила церковна громада з села Гудя, яка подарувала дзвона із свого цвинтара.

 

Нарешті, 8 вересня 1993 року, у день Різдва Пресвятої Богородиці, каплиця була освячена, ставши символом єдності всіх людей Королева. На стінах обабіч вхідних дверей зараз можна побачити зображення – як виглядала каплиця у 1530 і 1922 роках.

  

У 2013 році у каплиці було встановлено і урочисто освячено пам’ятну таблицю на честь видатної події в історії угорського народу. На таблиці вибито такий текст : A királyházi Nyalábvárban 1532-ben fordította Komjáthy Benedek magyar nyelvre Pál apostol leveleit, melyeket 1533-ban Krakkóban adtak ki „Epistolae Pavli lingva hvngarica donatae. Az zenth Paal leveley magyar nyelven” címmel. Állíttatta: Magyarország Beregszászi Konzulátusa, a Pro Сultura Subcarpathica és a KMKSZ Nagyszőlősi Járási Szervezete 2013”

Поруч приведений український переклад: «У замку Ньолаб в Королеві в 1532 році Бенедек Комяті переклав листи апостола Павла угорською мовою, які були видані в Кракові 1533 року «Epistolae Pavli lingva hvngarica donatae. Листи святого Павла на угорській мові”. Підтверджують: Консульство Угорщини в Берегові, Pro Cultura Subcarpathica та Районна організація KMKС Виноградів, 2013».

 З того часу щороку 8 вересня, вірники католицької влаштовують урочистий хресний від церкви Петра і Павла (по вул. Шевченка) до цієї каплиці, вшановуючи Богоматір, на честь 

якої і освячена ця споруда

.  

Каплиця колись слугувала і місцем поховання ( криптою) членів родини Перені протягом ХV-XVII cт.; ходять легенди, що там навіть поховали короля Уласло ІІ (Владислава ІІ Ягеллона), хоча насправді той похований у Секешфегерварі.

У 1858-59 роках експедиція новоствореної Академії наук Угорщини провела розкопки цих поховань і у підземному коридорі знайшла безліч цінних речей. Цитую : «Чудові костюми, золоті та срібні прикраси, золоті та срібні ланцюжки та кільця, браслети з рубінами в стилі рококо, з чорного граніту вирізьблені портрети ( медальйони) та статуї стародавніх угорських королів - Святого Іштвана, Святого Ласлова, Святого Імре». Були там і золоті речі та портрет із ініціалами графині Зічії Сейчі  без вказання дати. Велику кількість знайденого тепер можна побачити в Національному Угорському музеї в Будапешті, але не менше знахідок по дорозі до столиці «розгубилося». Чорні археологи і тоді процвітали. 

Мені розповідали поважні  старожилки з Веряці, що у 1920-х роках, будучи 12-13-річними дівчатами, якось перед Великоднем зібралися каплицю прибрати та прикрасити перед якимось святом. Прихопили з собою свічки, бо задумали таємно від дорослих спуститися по темних сходах у тунель під тим місцем, де зараз є олтар. Зійшовши на глибину кількох метрів, сміливі дослідниці дуже злякалися, бо дихати стало важко, а свічки погасли із-за відсутності кисню. Довелося панічно тікати. 

Російські солдати цей хід у 1946 році засипали. Очевидно, сходи вели до колишньої крипти Переніїв, але згадка про їх існування дала поштовх для створення легенди про існування підземного ходу з Королева до Хуста. Там був похований Тібор Допші, останній власник маєтку, в якому тепер школа мистецтв.

Зображення каплиці міститься на гербі Королева за малюнком професора Яноша Вароді-Штейнберга.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=1223257918485503&id=100024039197454

 До .760-річчя Королева

Забута війна 

Квітень 1919 року на Притисянщині 

     У минулому столітті Європа пережила дві страхітливі світові війни. Від Волги до Атлантичного океану у жорстоких битвах гинули мільйони людей, зникали з лиця планети цілі міста і села. Здавалося, ці смертоносні події оминали нашу Срібну землю, адже фронти дійсно пролягали далеко за межами Закарпаття і місцевих жителів не торкнулися жахи бойових дій, за винятком, звичайно, мобілізованих у діючі армії різних держав. Така собі нібито  нейтральна Карпатська Швейцарія. 

       Але саме у квітневі дні 1919 року  на території Виноградівщини точилися такі запеклі бої, яких тут не було з часів князя Ференца ІІ Ракоці.

      Перша світова війна ( або як тоді її називали - Велика Війна) закінчилася підписанням мирного договору у Парижі 11 листопада 1918 року. Однак Румунія, що воювала на боці Антанти, за день до того, тобто 10 листопада 1918 року,  оголосила власну війну Центральним державам і розпочала наступ на Угорщину, де тоді панував  хаос післявоєнного безвладдя (щось подібне до анексії Криму, чи не так?). Поки лідери країн- переможниць довго мудрували над новим устроєм  Європи, румунська армія потихеньку  займала Трансільванію та  Підкарпатську Русь, міняючи на свій розсуд кордони.

Спочатку це легко вдавалося, адже австро-угорської армії вже не існувало, а Угорська Радянська Республіка, що виникла у березні 1919 року,  свої збройні сили тільки формувала. Втім, формування проходило досить успішно, адже за лічені дні до лав Русинського батальйону та Червоної Русинської дивізії записалося до 6 тисяч добровольців, які тільки-но повернулися з фронтів Великої Війни і ставали на захист Руської Крайни – русинської автономії в складі революційної  Угорщини. Ще близько двох тисяч бійців налічувалося у Сейкельській дивізії, ящо займала позиції на  південному фланзі оборони Підкарпаття. Однак румунські війська мали тотальну перевагу у чисельності вояків, а особливо у озброєнні –  Антанта щойно передала їм найсучаснішу зброю (зокрема кулемети та  артилерію), боєприпаси та спорядження на 100 тисяч солдатів. 

   16 квітня 1919 року  румунські збройні сили перейшли демаркаційну лінію в районі Мармарош-Сигот – Великий Бичків  і фактично в режимі легкої прогулянки вже до 20 квітня зайняли долину Тиси в напрямку Солотвино – Тячів -  Буштино - Хуст. Дуже швидко капітулювала Сейкельська дивізія, дозволивши цим обходити Угочанський комітат з півдня. 

       Але тут прогулянка скінчилася. На шляху загарбників стала Червона Русинська дивізія, утворена здебільшого із робітників Королева та Севлюша, людей загартованих, із бойовим досвідом;  вони добре вміли і захищатися, і наступати. На допомогу королівчанам прибув із Чопа бронепоїзд, один з трьох, які мала у  своєму розпорядженні Руська Крайна. 

 

21 квітня на лінії Королево-Велика Копаня на правому березі Тиси розпочався жорстокий,  кровопролитний бій. Досить сказати, що загинуло біля 50 червоноармійців і було поранено до півтори сотні. Втрати агресорів були приблизно втричі більшими. Більше того, Русинська дивізія, перемоловши авангард наступаючих, перейшла у контрнаступ і відкинула ворога до Хуста. Відзначилися в цьому бою Дорі Бейла, Годгазі Михайло, Сирохман Ласло, Келемен Ференц, Чернянчук  Михайло.

     Автор цих рядків у шкільні роки ходив до королівських старожилів, безпосередніх учасників цього бою, записуючи їх спогади, треба визнати, дуже шокуючі для школяра своєю кривавістю. Зошит із записами я віддав учителю історії, однак тоді, як і тепер, події квітня 1919 року залишалися поза офіційною увагою усіх минулих і теперішніх можновладців. 

    Дочекавшись підкріплення, румуни знову атакували Королево. Цього разу   захисники залізничного селища відступили до Севлюша, обороною якого керував місцевий учитель С. Кутлан, уповноважений будапештського уряду по Угочанському комітату. 

     Пригадую оповіді старожилів, що румуни зайшли до нашої місцевості саме на Великдень, коли люди прийшли з церковної служби і якраз збиралися розговітися свяченою паскою. Чужоземні вояки вдиралися до осель і безцеремонно відбирали все приготоване до святкової гостини – паски, ковбаси, мальовані яйця. За супротив жорстоко били. Цей день місцеві жителі  ще довго пам’ятали як «голодний Великдень», бо окупанти не залишали в хатах ані крихти їстівного.

 

     Ціною великих втрат румуни таки вдерлися до Севлюша,  де одразу   розпочали дикий терор, прагнучи помститися його жителям за непокору і збройний опір. Вони масово розстрілювали полонених, били і катували будь-кого, запідозрюваного у нелояльності. Сумнозвісні  «25 румунських» місцеве населення запам’ятало надовго, адже рани на спинах від румунських палиць заживали дуже важко. Вже 27 квітня румунська армія захопила Берегово та Мукачево, де шлях їм перегородили Чеська Армада, яка румунам вже була, як кажуть, «не по зубам». Окупанти займали 65% території нашого краю  аж до липня 1920 року, коли Тріанонський договір остаточно визначив кордони новоствореної Чехословацької республіки. Із окупованих земель румуни виторгували собі тільки частину Мараморощини на лівому березі Тиси, де знаходився Мараморош-Сигот та 14 русинських сіл. Так закінчився румунський  похід на Підкарпатську Русь.

    Червона Русинська дивізія у складі Угорської Червоної армії ще 10 днів обороняла Чоп уже від чехословаків ( Чоп, між іншим, до 1944 року був словацьким і тільки Сталін забрав його до складу Закарпатської України - квазідержавного утворення, що існувало до січня 1946  року). Бойовий шлях дивізії завершився після так званого «Північного походу» із Мішкольця на Словаччину. Русинські вояки  зуміли взяти Кошіце та Пряшів, але велика європейська політика поклала край Угорській революції, а разом з тим  спонукала скласти зброю її воєнним формуванням.

    Така трагічна сторінка є в історії нашого краю. На жаль, вона майже забута, хоча пам’ять про  наших земляків, які наклали головою на берегах Тиси в далекому квітні 1919 року, заслуговують на достойне відзначення. Кров, пролита за Батьківщину, хоч би якою вона не була у очах зажерливих сусідів, є безцінною. Вони добровільно  віддали життя  у благородній боротьбі за свободу своєї рідної землі; не їх вина, що кожна наступна влада  вшановувала тільки власних героїв, створюючи власні пантеони і не цінуючи  попередніх. 

    За збігом історичних обставин саме на цьому місці розгорталися трагічні події 15 березня 1939 року, коли воїни Карпатської України, багато яких походило з Королева, вступили в нерівний бій  з гонведами  Міклоша Гортія.  Навіть їх прізвища співпадали із героями 1919 року.

 От таке місце бойової слави королівчан!

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=1231144647696830&id=100024039197454

 До 760-річчя Королева

Допші (Dapsy)

По вулиці Шевченка в Королеві розкинувся старий парк, в глибині якого височить старий великий будинок незвичної архітектури. Старожили цю садибу називають Допші за іменем колишнього її власника. 

Дрібні шляхтичі Допшії жили в Королеві недовго, але були людьми далеко не рядовими. 

Їх рід відомий в історії Мадярщини з ХVI століття, коріння його ростуть із комітата Абауй, області на півночі країни. Прізвище походить від географічної назви Допша - так називається пустельна місцевість у Банськобистрицьому краї Словаччини. Puszta Dopsa – окрайчик паннонського степу під самими Татрами.

Перші Допшії володіли цією невеликою  територією з давніх давен і писалися гордо Dapsy de Dapsa. Виходці з цієї  родини не займали  високих державних посад, проте були людьми освіченими, часто ставали вчителями, священиками, службовцями. 

У 1853 році в містечку Путнок у сім'ї Самуеля і Клементини Допші народився син Олодар, якому судилося зробити успішну кар'єру. Мав 8 братів та сестер, та все ж вивчився на юриста і по протекції далеких родичів Переніїв (словацької гілки) опинився на службі в комітаті Угоча. В містечку Нодьсоллоші ( Виноградові) зайняв посаду архівіста (főlevéltáros).

  Тут зустрів і покохав юну Петронеллу Перені, внучку славнозвісного Жигмонда Перені, героя визвольної війни 1848-49 років. У шлюбі вона принесла в дар   коханому не лише свою молодість і красу, а й величенькі земельні наділи-телеки навколо  Кірайгази та стару занедбану садибу під Замковою горою. Молода пара активно взялася облаштовувати сімейне гніздечко. На місці старого побудували новий розкішний будинок, навколо розбили пишний парк, насадивши рідкісні тоді платани, акації та каштани. Такі дерева, до речі, ростуть і в маєтку Переніїв по вулиці Вароді, деякі з них досягли пяти метрів  у обхваті – сам міряв. Росли там і дерева з родини горіхових, які ми, діти, називали «ковкусами» Плоди їх були дуже твердими, а серцевина зовсім несмачною. Потім тільки автор дізнався, що це були т. назв. манчжурські горіхи, садили їх за красивий вигляд – високі, стрункі, зі своєрідним  листям.

   Стати зятем могутнього клану Переніїв було вигідно, але і в зяті барони кого попало не брали.

У сімї Олодара та Петронелли в 1886 році народився син Тібор. Хлопець пішов по стопам батька, вивчився в Будапешті на юриста. Повернувся на роботу в Угочу, працював молодшим суддею в Кірайгазі. Ця посада передбачала виконання суддівських та адміністративних обов'язків, щось типа теперішнього голови держадміністрації. Такого молодшого чи підлеглого суддю  (szolgobiró) на посаду призначали. Можна би порівняти його із теперішнім старостою, але функції старост зараз перебувають у такому розмитому стані, що порівняння таке буде некоректним.

Старший Допші, архівіст Олодар раптово помер у віці 54 років, так і не побачивши внуків. 

 

. Крок трошки вбік –шовгориня Олодара  теж звалася Петронелла Перені . Вийшла заміж за іспанського підданого ( увага!) Аугуста Хуго Леопольда Ігнаца Марі цу Салм- Рейффершейд-Раца. Жила у Відні. Народила двох дітей –дочку Марію-Терезію-Ігнацію- Жозефу та сина (ще раз увага!) по імені Ніклас-Марія-Йозеф-Франц-Еріх-Зігмунд-Август-Ігнацій  цу Салм- Рейффершейд-Рац. Клас!

Тібор Допші з дитячими іменами не заморочувався. Одружився у 1910 році, взяв Анну Кулчар із Нодь Іди (село в Словаччині), народив з нею трьох дітей – Анну, Олодара і Петронеллу. Ну як же без Петронелли! За спогадами старожилів, мав хороші доходи із землі, бо запроваджував нові сорти зернових, завозив продуктивну племінну худобу, купляв сучасну сільськосподарську техніку.

Тут почалася Світова війна. Спокійне життя  багатодітної сім'ї порушилося. На голову  Тібора Допші впали безліч нових обов'язків  - забезпечення мобілізації, сприяння безперебійній роботі транспорту, облік продовольчих ресурсів – зерна, картоплі, коней, корів. Багатьох робітників забрали до війська. Ціни на продовольство зросли, однак відповідно зросли і доходи Допшія, як постачальника харчів для армії.

Та і по службі робив успіхи – пішов на підвищення і став  головним суддею Угочі (főszolgabíró). Ця посада була вже виборною,  виборцями були тільки дворяне –нямеші.

У 1918 році стало ясно – війна програна, Австро-Угорщина почала розпадатися. У центральному уряді виникла ідея створити на національних окраїнах автономні утворення. Так з'явилися Руська Крайна – квазідержава русинів під Карпатами.  Угочу розділили на чотири округи, центром одного з них стала Кірайгаза. Сюди входили: Велика і Мала Копаня, Рокосово, Мала і Велика Тарна, Овошпоток і Бочко (зараз Румунія), Веряця, Горбки, Новоселиця, Теково, Сасово, Гудя, Крива, Велятино. 

Очолив цей округ (járás) звичайно, найдостойнійший -  доктор  Тібор Допші. 

9-10 грудня делегація з Підкарпаття зустрічалася в Будапешті з найвищими урядовцями  для узгодження всіх тонкощів тодішньої децентралізації. Від Кірайгази було двоє – Добрицький Юрій та Волинчак Іван. Однак хід подій пішов не так, як задумувалося. В Мадярщині сталася революція. До влади в Королеві ненадовго прийшла пролетарська Червона армія, 

В селі був створений комітет, до якого увійшли Годгазі, Чернянчук, Маринич, Пінтє та інші. Потім три  роки панували румуни. Зрештою,  настав спокій і Допшії опинилися у державі Томаша Масарика. Ясна річ, що служба на чехословацький уряд стала неможлива. 

 І тут пішли земельні реформи. Спочатку у 1920 році відібрали землю, залишивши рівно 100 га, а у  1929 році запропонували продати державі і залишки.  Старші Допшії погодилися, бо мусіли, але жити в  Королеві і надалі не захотіли. Тай утримувати велику 4-хгектарну садибу під Замковою горою  не мали змоги. Дві дочки повиходили заміж і облишили батьківський дім, а старші Тібор та Анна покинули батьківщину і жили потім чи то у Відні, чи то у Канаді, як багато хто з їх родичів Переніїв. Розказують, старі люди, що в Королеві «на газдівстві» залишився юний Олодар, але щастя тут не мав. Залишившись без нагляду, хлопець ударився у відчайдушні розваги. Часто їздив у «Теплицю» - ресторан на околиці Виноградова, у лісі напроти сучасного санаторію. Там тоді процвітали картярські ігри, водилося чимало веселих дівчат. Їздив туди на коні чи не щодня. Якось під Чорною горою переїхав річковий міст, а паралельно дорозі залізницею саме рухався поїзд. Легінь чи то уявив себе гусаром, чи то  бетяром, пришпорив коня тай рвонув галопом навперегонки з «ріхликом».

Кінь на повному скаку спіткнуся і скинув  бідолаху  на каміння. Так урвався родовід Допшіїв у Королеві.

Чеська влада використовувала приміщення  маєтку ( його, до речі, забрав у заставу банк за борги) під різні потреби - тут були поштові служби, пожежники, жандармерія. При угорцях розмістили тут німецький госпіталь, пацієнтів-німців тут так і не дочекалися, мадярів  не брали, так що медики запам'яталися лише тим, що часто проводили танцювальні вечеринки, куди запрошували місцевих дівчат.

Після війни нова влада у приміщені націоналізованого маєтку облаштувала вечірню школу, а коли потреба в такому виді освіти відпала - школу музичну. На місці колишньої стайні побудували пожежну частину. Роботою вона, на щастя, не завантажена. У глибоких солідних підвалах основного будинку торгівельні організації колись мали продовольчі склади.  Колись у літні місяці тут облашовували дитячий садок – столики та стільчики ставили в ряди прямо під крислатими деревами і діти, маючи від чистого повітря чудовий апетит, із задоволенням тут годувалися. Коли дозволяла погода, то тут таки і спали після обіду, а коли дощило - переходили у задні кімнати маєтку. Цих кімнат зараз  нема –їх знеcли у 1990-х роках із-за аварійного стану. Потім середня  школа організовувала тут літній піонерський табір на три зміни. Потім там розмістили автошколу, пожежну частину, школу мистецтв, займаються тут і учні Королівської ЗОШ № 2.

Дитинство моє пройшло на території Допшіївського маєтку. Пам’ятаю, як текла з рота слина, коли вантажили на вози з підвалу трьохкілограмові жерстяні банки-«бадоги» із халвою. Втім, у половині випадків слина текла даремно, бо в таких же банках возили і томатну пасту, але я  в силу дошкільної неграмотності, прочитати етикетки не вмів і лакомився впусту.

Які  ігри у просторому парку щодня і щовечора  велися дітворою! Ціца, прятанки, штандер… всього і не згадаю. Вікна вечірньої школи світилися до півночі, а під тими вікнами діти  то гризли «лопатки» - солодкі стручки акації, то ловили чірімбогари ( хрущі), то збирали в траві гладенькі, мов лаковані, каштани, то намагалися розтовкти «ковкуси»…а мати, чи бабуся не журилися за дітей, бо знали, що вони на надійному місті – на Допшію!

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=1231573450987283&id=100024039197454

Про Виноградів

Про Виноградів з погляду автора допису у ФБ  Чудодієво в Чинадієво 

Закарпаття займає 2,1 % усієї території України; найбільш грозовим місцем України є Великий Березний і Рахів (43 грозові дні на рік); найбільш снігове місце України — Руська Мокра (стійкий сніговий покрив лежить тут протягом 116 днів у році); найбільше гірське озеро України Синевир (площа 7000 м² на висоті 989 м); найвисокогірніша транспортна магістраль України — автошосе по Яблунецькому перевалі на висоті 931 м; найдовший залізничний тунель в Україні — Щербин-Сянки, що має 908 м; найглибша лікувальна установа в Україні в Солотвино (на глибині 300 м); найпівнічніша місцевість у світі, де вирощують чай — гора Красна Горка, біля Мукачева; географічний центр континентальної Європи знаходиться біля с. Ділове Рахівського району.

Більшість території краю займають гори (найвищою точкою є вершина Говерла — 2061 м.

Найдовша річка Закарпаття — Тиса. Довжина її в межах краю становить 223 км. 

До сьогодні в Закарпатті збереглися 12 середньовічних замків, серед яких Ужгородський, Мукачівський, Невицький, інші в руїнах і залишках. На сьогодні в краї діють понад 30 монастирів, серед яких найдавнішими є Мукачівський, Угольський Драгівський, Імстичівський, Боронявський, Малоберезнянський, всі інші з XX ст. До сьогодні в Закарпатті збереглися дворянські палаци Шенборнів (Карпати), Перені (Виноградів), Довгої (Довге), Ракоці (Мукачево), Другетів (Ужгород-Горяни), Бетлені (Берегове), Плотені (В.Лази Ужгородського р-ну).

Закарпаття багате своєю історією. В краї нараховується 1817 пам'яток історії, 496 — археології, 48 -мистецтва. найдавніша стоянка первісної людини у Центральній і Східній Європі знаходиться в Королеві Виноградівського району і датується близько 1 млн. 100 тис. років.

https://www.facebook.com/bookchudo/photos/a.1545463792389276/1827917784143874/?type=3

Жігмонд Перені

Протягом багатьох століть основним місцем проживання відомої угорської дворянської династії Перені було Закарпаття.

Ще в середньовіччі цей рід став дворянським. Спочатку ця династія мала прізвище Добош. Згодом, після отримання від короля Андраша II в 1240 році у власність місцевості Перен на території Абауйського комітату, ця династія отримала прізвище Перені. Починаючи з 1321 р. близько сорока представників роду Перені стали наджупанами. Одним з них був Жігмонд Перені (1783-1849).

В 1814 році дворянські збори обрали його піджупаном Березького комітату. Він був найбільш прогресивним представником роду Перені, активно займався благодійністю, за що його любили люди. Завдяки Жігмонд Перені у Виноградові було побудовано першу лікарню. Він віддав власну земельну ділянку місту на якій пізніше спорудили будівлі лікарні.

Барон Жігмонд прийняв активну участь у подіях революції 1848-1849 років. Він особливо відзначився в роботі Державних Зборів в місті Дебрецен. На засіданні цих зборів 14 квітня 1849 р. були прийняті рішення про скинення Габсбургів і проголошення незалежності Угорщини. Серед головуючих на цьому засіданні був і Жігмонд Перені. Саме за це після поразки революції австрійський суд в 1849 році засудив його до смертної кари. Вирок було виконано в місті Пешт 24 жовтня 1849 року.

Виноградівська загальноосвітня школа І-ІІІ ст. №3 з угорською мовою названа в честь Жігмонда Перені.

В пам’ять про барона Жігмонд на фасаді палацу Перені у Виноградові встановлено меморіальну дошку.

Джерело https://go-to.rest/blog/zigmund-pereni/ 

 Елеонора Перені народилася 4 січня, 1918р. у Вашингтоні, округ Колумбія, США.

Батько- Еліс Спенсер Стоун, військово-морський офіцер, деякий час працював воєнним консулом-радником в американському посольстві в Парижі. Мама - Грейс Зарінг Стоун, відома американська письменниця,яка є автором багатьох відомих  новел та романів.

Чорна гора - Життя на вулкані

ВІДЕО

Виноградів - місто доброго ранку. В гостях у "веломаньяка" Сашка | Подор...

Виноградів для гостей назавжди залишиться не просто закарпатською столицею вина, а й "містом доброго ранку". ВІДЕО

Виноградів в історії Угорщини

 NAGYSZŐLŐS - VINOHRAGYIV 

Szőlősvár, Ugocsa, Kankó Vármegye: Ugocsa Ország: Ukrajna Régió: Kárpátalja Helységnév 1: Nagyszőlős Helységnév 2: Vinohragyiv    Nagyszőlős vára Nagyszőlős (Vinohragyiv) várának romjai a város fölé emelkedő Fekete-hegy sziklateraszán omladoznak. E vidék királyi tulajdon volt, itt húzódott a királyi vadaskert határa, erre utal a mai Szőlősvégardó neve is.

Містечко Виноградів

 Назва містечка Виноградів на Закарпатті, здавалося б, типово совкова – любили тоді все перейменовувати на такі нейтральні назви. Хоча насправді це наслідок іншої совітської тенденції – калькувати на «общепонятний» питомі назви.

Отож, до 1946 року містечко мало назву Seleuşu Mare румунською, Nagyszőlős угорською, Севлюш, Сивлюш, Шевлюш українською=русинською. Містечко назване через виноград (szöllő, szőlőre угорською виноград), який віками вирощували на південній стороні Чорної гори над містом. Між іншим – це вулкан, що, напевно, дуже міцно «спить» на висоті 656 метрів над рівнем моря.

Список маловідвідуваних місць Виноградівського району!!! від Федір Шандор

Вам нудно вдома - Ви не бажаєте гуляти у людних місцях

13 місць Виноградівщини - 13 місць куди не ходять туристи і натовпи людей

Наближається черговий тиждень карантину, Ви хочете відпочити від міста зі своєю сім‘єю і не хочете бути у людних місцях...Закарпатська туристична організація рекомендує Вам та Вашій сім’ї відвідати безлюдні, але гарні місця Виноградівщини
Виноградівщина
- Фертешолмаш до старого храму
- Ботар на річку Ботар
- Оклі Гедь до мінерального джерела
- Дюла до Дюлайської гори
- Гудя до старого храму
- Хижа до джерела
- Затисівка до старого храму
- Гетиня до Тиси
- Пушкіно до памятника Пушкіну
- Матійово до храму
- Дротинці до Тиси
- Тросник до храму
- Горбки до скиту

Останній сейм (нарада) куруців

Ференц II Ракоці князь Трансільванії,
керівник антигабсбурзької національно-визвольної війни угорського народу 1703 – 1711 р.р.
Саме в Шаланках

Дворянське гніздо - ПАЛАЦ ЛОТОРА

Своїм фасадом та масивними колонами будова виходить на центральну вулицю, хоча знаходиться в глибині двору. Виділяється своїм архітектурним стилем і завжди привертає увагу перехожих. Була споруджена